Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

— Ану припинили! — скомандував Біленький. — Раніше почнемо — раніше закінчимо! — вдихнувши на повні груди, він увійшов до шопи та заходився викидати у двір в’язки старих газет, якесь манаття та пузаті запилюжені валізи.

Усі, хто як міг, узялися до роботи. Павлуша, разом із Петриком, сортували речі, які викидав Сашко, і складали їх на різні купи відповідно до призначення. Маркіз усе обнюхував, чхав і кашляв, намагаючись якось прислужитись. Зрештою пес вирішив, що найкраща допомога — це коли він не буде заважати. Тож, покрутившись іще трошки, знайшов якусь газетку та й примостився під кущем читати.

— А це що таке? — виходячи, мовив Біленький. Його голова посивіла від пороху, а футболка і шорти нагадували брудними плямами камуфляж. У руках він тримав невеличкий сап’яновий мішечок.

— Дай глянути! — зацікавлено підступив Професор. Павлуша і собі підійшов ближче, витягуючи шию, щоб краще все роздивитись.

Сашко обережно розв’язав мішечок і заглянув всередину. Очі його заблищали. Петрик нетерпляче тупцяв навколо товариша, зазираючи йому через плече. Біленький перевернув свою знахідку і витрусив на долоню кілька монет. Одна з них дзенькнула і, золотаво блиснувши, впала на землю. Першим її вхопив Павлуша. Потер об штани, спробував на зуб, сплюнув, але, отримавши легенького запотиличника, віддав кружальце братові і ображено надувся.

— А от це вже серйозно, пацани! Я думаю, що вона золота! — прошепотів Біленький, озираючись. — Дивись, як блищить!

Три голови дружно схилились. Маркіз, який дотепер дрімав, накрившись газетою, прокинувся з відчуттям, що він пропускає щось цікаве, і вмить підбіг до хлопців, які збились у тісний гурт.

— А що там у вас? — спитав він, піднімаючись на задні лапи та кладучи передні на спину хазяїна. Від несподіванки трійця змовників здригнулась. Біленький швидко сховав знахідку до кишені.

— Тьху на тебе, Марку! — аж розсердився Професор. — Злякав! Я вже думав — дід прийшов! Давай-но ми поки що все сховаємо, а потім спокійно роздивимось.

— А я бачив, що у вас там! — радісно заявив де Переймало. — Монети якісь! Від мене нічого не сховаєш! — він гордо змахнув вухами. — До речі, знаю класний сайт в Інтернеті! Там усе про гроші розповідають, навіть картинки є!

У Петрика вдома вже також з’явився комп’ютер, тож пес міг знаходити собі поживу для розуму у всесвітньому павутинні.

— Добра думка! — пожвавився Біленький, але враз посумнів: — Та де ж тут Інтернет знайдеш?

— Ти думаєш, як село, то вже нічого у нас немає? — набундючився малий Барабаш. — У мене на компі все є!

— Слу-у-ухай! — вражено звів очі Сашко. — Я й забув, що тобі на день народження комп подарували!

Дійсно, кілька місяців тому вся доросла частина їхньої чималої родини склалася грішми й придбала Павлуші на свято недорогий комп’ютер. Хлопець тут же «окупував» його різними іграми і в перші дні прилип до нової забавки, «радуючи» маму червоними, як у кроля, очима. Потім тато Біленького встановив спеціальну програму, яка обмежувала час використання комп’ютера, і Павло Віталійович нарешті повернувся до реального світу.

— Тільки у мене там якісь «глюки»! — поважно мовив Барабаш. — То вмикається сам, то повідомлення незрозумілі вискакують!

— Не переживай! — радіючи, що зможе хоча б посидіти «В контакті», ляснув брата по плечах Сашко. — Все зробимо! Тільки тут треба закінчити! Ну ж бо!

Усі повернулися на свої місця: хлопці стали до роботи, а Маркіз, вихнувши хвостом почеберяв у облежаний затінок.

Ніхто навіть не здогадувався, що в цю мить за ними можуть стежити сторонні очі…

…У той час, коли хлопці почали розгрібати завали у шопі неподалік у хліву свиня Нюра тяжко страждала, сидячи в неволі. Вона звикла мати повну свободу, гуляти, де заманеться, та не залежати від примх людей.

Однак, маючи останнім часом проблеми з харчами (точніше — з їхньою відсутністю), свинота не хотіла тікати з гостинного дому, бо сьогодні зранку до неї хтось зайшов (це був дядько Віталько) і накидав ціле корито смакоти. Тож, натомлена вчорашньою пригодою, Нюра, навіть до кінця не розплющивши очей, могла насолоджуватись поданим сніданком. Але ж, хай там як, погуляти таки потрібно! Та й шлунок після прогулянки працюватиме краще!

Оглянувши свою в’язницю, Нюра обрала єдине правильне, з її свинячого погляду, рішення. Вона, як змогла, розігналась, підстрибнула, зачепилась зубами за верх загорожі, посовгала ратицями по дошці та перекинула своє тільце на той бік. Відтак, клацнувши сталевими щелепами, натренованими на яблунях у баби Сеньчиному садку, висунула рильце на вольний світ.