Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

— Та бодай їм пуп волоссям поріс! — Павлуша забився, а тому не втримався від того, щоб вимовити вголос улюблені слова дідя ІльКа, які той повторював на всі лади і при всякій нагоді. Але з вуст Павлуші вони прозвучали так смішно, що хлопці дружно зареготали. По-собачому усміхнувся і Маркіз, але тут же сховав свою посмішку, не ризикуючи образити людину, чия мама робить такі смачнючі пиріжки.

Малий Барабаш виборсався з-під дощок, ображено скривився, ніби роздумуючи, чи йому б не заплакати, а тоді несподівано теж розсміявся.

— Ану тихіше! — урвав дружний сміх Біленький. — Там хтось ходить!

Тепер у паркані утворилася величенька прогалина, крізь яку можна було навіть протиснутися на обійстя, минаючи хвіртку і не ризикуючи потрапити на очі невідомій людині.

— А-а-а-а! — махнув рукою Павлуша, зазирнувши у двір. — Це Фотошоп!

— Я радий, що ти знаєш про графічний редактор «Фотошоп», — глузливо посміхнувся Професор. — Але до чого тут він? Чи ти хочеш сказати, що то голограма? А може, у нас галюни?!

— От село без сільради! — гмикнув малий Барабаш. — Дядько той, що там ходить, Фотошопом зветься! І ніякий він не редактор. Колись до тітки Ганьки внук із Києва приїздив, фотохудожник. От він на своєму ноутбуці все якісь «констеляції» робив. Тітка всім по селі розповідала, що її Дмитрик — найголовніший «фотошоп» в усій Україні! — пояснив Павло.

— То це її Дмитрик, чи що? — не зрозумів Біленький.

— Та ні! — засміявся Павлуша. — Це нашому діду оте слово дуже сподобалось! А тут незабаром оцей самий дядько намалювався. Дід, як його побачив, так і охрестив Фотошопом!

— Еге ж! Дід вміє завернути! — погодився Біленький, придивляючись до незнайомця.

Фотошоп, високий і худий, із кумедною ріденькою рудою бородою, стягнув зі шворки якусь ряднину, простелив її під яблунею, навіщось зняв штани і сорочку, залишившись у самих трусах та демонструючи глядачам гострі кістки, які випиналися з-під шкіри. Потім він кілька хвилин голосно хекав, роблячи смішні колові рухи руками, нарешті заспокоївся, всівся на підстилку, трохи подумав, а тоді несподівано заклав обидві ноги за голову, скрутився в чудернацький вузол та так і застиг.

— Капець! — вражено промовив Біленький. — Оце скоцюрбило дядька!

Хлопчаки, вистромивши у дірку в три поверхи зацікавлені головешки, спостерігали за діями новоявленого йога. Між ними намагався протиснути свій волохатий писок Марко.

— Я таке тільки по телику бачив! — підтримав друга Петрик. — А він хоч назад розмотається? Чи це головоломка для бригади «швидкої»?

Уявивши, як лікарі разом з водієм розплутують Фотошопове тіло, а той спокійнесенько дає їм поради, що і як, Професор голосно реготнув.

— Та тихіше ти! — зашипіли на нього хором Біленький, Павлуша і Маркіз. Петрик знічено замовк.

— Кажуть люди, — зашепотів Павло Віталійович, — що він в Індії довго був. Пресвітера якогось там шукав! А потім у нас, у селі оселився. Спочатку в наметі біля Чорного озера жив, а тепер, видно, сюди перебрався! Все щось копає!

— Кого шукав? Якого пресвітера? — не зрозумів Професор. — Там зазвичай у буддистів просвітлення шукають, а пресвітери — це ж у християн, то чого було аж до Індії пертися?!

— Ну, може, й просвітлення! Це мені дід розповідав, а він казав — пресвітера, — не став наполягати Павло Віталійович.

— Стоп! — втрутився Біленький. — Ти сказав — копає!? А що шукає?

— Дід казав, що скарби! Ніби їх тут багато є: козаки колись сховали, а потім самі не змогли знайти! Земля — вона ж увесь час, рухається! — підняв пальця догори Павлуша, а потім додав, похитуючи головою: — Але я думаю, дід мене розводив — казочками годував, як маленького!

— Хтозна! — задумливо сказав Біленький, згадавши знайдені монети. — В кожній казці є доля правди! — було видно, що він про щось напружено думає. Та враз, ніби перериваючи свої думки, він промовив: — Ходімо додому! Чого тут стовбичити? Не будемо людині заважати!

Сашко загадково посміхнувся і швидко рушив по дорозі. За ним потягнулась трійця товаришів. Треба було закінчувати з прибиранням.

Нарешті останні мішки було знесено на купу. Шопа тепер нагадувала музей, в якому по полицях було розкладено старий реманент.

Хлопці, ставши рядочком перед дверима, з гордістю споглядали свою роботу. До них примазався Маркіз, який кіготь об кіготь не вдарив, щоб навести тут лад, але тепер теж сидів біля друзів, гордовито висолопивши язика.