Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

— Бачиш, які ми молодці! — не втримався де Переймало. — Оце я розумію — попрацювали!

— Хто не працює — той не їсть! — ніби знічев’я кинув Біленький, але Марко від тих слів зіщулився і похнюпив голову.

— Хлопці! — гукнула з порога тітка Таня. — Йдіть перекусіть щось та й будете собі відпочивати!

П слова здалися друзям солодкою музикою. Відпочивати! Нарешті можна зайнятися своїми справами, а не тим, що хочуть дорослі.

— Пішли, швиденько поїмо і глянемо твій комп’ютер! — мовив Біленький. — Та й про монети треба інформацію пошукати!

За півгодини каструля свіжого червоного борщику з м’якенькими пампушками, які смачно пахли часничком, опинилася у хлопчачих животах. Маркові дісталась велика шпикова кістка із залишками м’яса, виловлена з того-таки борщу.

— Такими темпами через два тижні я у двері не влізу! — поскаржився Біленький, важко вилазячи з-за столу.

— Нічого! Я тобі зараз іще роботу знайду, швиденько жирок зженеш! — пообіцяла тітка Таня, з усмішкою поглядаючи на племінника.

— Не треба! — запротестував той. — Може, й не так уже багато я з’їв! — і він шмигнув із кухні. За ним неквапом подибали Павлуша з Професором.

За хвилину Сашко зручно вмостився на стільці перед комп’ютером. Чомусь місце техніці відвели у невеличкій кімнаті з вузеньким віконцем, де стояла прасувальна дошка, були полиці з постільною білизною та якісь коробки, вочевидь, повні всіляких дрібниць, таких необхідних кожній господині. Зате тут ніхто з дорослих не бачив, чим займаються діти, а діти не заважали важливим справам дорослих — перегляду телевізора або післяобідньому сну.

— Антивірус у тебе який стоїть? — поцікавився у Павлуші Біленький.

Той кліпнув очима, почервонів і, щоб не осоромитись, видав:

— Ого який стоїть! Дуже сильний, від усіх вірусів! Твій тато його ставив!

— Зрозуміло! — Сашко поблажливо глянув на брата. — Ну, будемо дивитися, що тут у тебе. — Біленький впевнено застукотів по клавіатурі, час до часу клацаючи мишкою. — Давненько сюди не ступала нога хакера!

Татові уроки не минули даремно. Сашко багато чого знав і вмів, а його впевненості позаздрив би будь-який сисадмін. Павло Віталійович з пошаною і захопленням спостерігав за діями Біленького. Професору скоро стало нецікаво і він, випросивши у Сашка всі знайдені монети, заглибився в нумізматику. Маркіз де Переймало вмостився на господаревих ногах і заснув.

— У тебе тут цілий розплідник вірусів! — вигукнув Біленький, показуючи рукою на екран. — Зараз усе повидаляємо!

Сашко рішуче натиснув кнопку.

— А щоб тобі булька з носа вискочила! — спересердя випалив він і осікся: — Тьху! От нахапався від діда!

— Що сталося? — витягнув шию Павло.

— Та один ніяк не видаляється! — відповів брат. — Я його в «карантин» зажену, а там побачимо! Ну ось, ніби все. Пробуй! — він відсунувся, даючи дорогу Павлуші. — Отут папка відкрита, то сюди не лізь! Це я тільки показати!

— Я що, ламер відсталий!? — відповів малий Барабаш, умощуючись на стілець. — А що це за файл? Ось тут. Назва прикольна — fedir.exe! Ми в садочку англійські букви вчили! — самовдоволено посміхнувся Барабаш і клацнув мишкою.

— Не чіпай! Це вірус в карантині! — заволав Біленький.

Професор з несподіванки аж підскочив і випустив з рук монету, що її розглядав. Маркіз спросоння, як ошаліла білка, в секунду видерся на голову Петрикові і там всівся з вилупленими очима, міцно обхопивши лапами високий Професорів лоб. Але Павлуша зупинитися вже не міг. Палець натиснув кнопку миші, запускаючи невідомий вірус. Далі, як в уповільненій зйомці, на екрані вималювався чорний квадрат. За мить його перекосило, побігли якісь незрозумілі знаки, З’явились кольорові плями. Монітор нагадував небо, освітлене північним сяйвом. З динаміків почулося приглушене хрипіння, і комп’ютер, в останній раз блиснувши діодами, просто вимкнувся. В кімнатці запала важка мовчанка.

— Не був би ти мені братом, Павле, — за хвилину, карбуючи слова, промовив Біленький, — я б тебе відформатував!

Павлуша зіщулився та втягнув голову в плечі. Він не зрозумів, що сказав Сашко, та, судячи з усього, це була жахлива погроза. На його очах з’явилися сльози, а плечі дрібно затремтіли. Але Барабаш тримався.

— Ну чого на малого налетів!? Нічого страшного. Систему перевстановимо — і все! Надалі буде розумнішим! — розважливо сказав Професор, знімаючи з голови застиглого, ніби шапка, Маркіза і опускаючи його на підлогу.

— А часу скільки піде? Я ж хотів з монетами розібратись! — розпачливо відповів Біленький. — Тут реально справжнім скарбом пахне! От і індійський Фотошоп тут риється! Халепа!