Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

Біленький на хвильку зупинився, пропустив хлопців та Марка наперед і пішов останнім, прикриваючи тили та вдихаючи запахи природи.

А пахощі були незрівнянні! Від них макітрилась голова і здавалося, що дорога пролягає крізь пасіку. Нагріті сонцем польові квіти віддавали себе на поталу бджолам.

У яскраво-синьому небі не було ні хмаринки. Зелені луки простягались ген-ген до обрію і ховались у полуденному мареві.

Оподалік у буйному різнотрав’ї пірнала чупакабра Нюра. їй кортіло дізнатися, що ж замислили ті хлопчиська разом зі своїм навіженим псом, який, замість того, щоб гавкати і канючити чогось смачненького, без угаву базікає, як поштарка Галя. Але свинка загубила їх з ока, коли вони ганебно тікали від Яшки, і тепер шурхала рильцем у густій траві, шукаючи слід.

Та, правду кажучи, цікавили її не хлопці і навіть не балакучий пес, а симпатичне нічне створіння з поросячим рильцем. Відколи Нюра залишилась сама, без баби Сеньки, їй дуже бракувало тепла та ніжності. Тому і тягнуло її до другої половини «Мурки», як залізний гвіздок тягне до потужного магніту.

Аж ось Чупакабра на кілька секунд затрималась біля річки, пильно придивляючись і принюхуючись, тоді плюхнулась у воду, щоб трохи охолодити своє нагріте сонцем чорне тільце, й побігла далі.

А друзі все йшли і йшли.

— Гаряче дуже! — першим не витримав Професор. — Зараз би знов у водичку!

Петрик ішов другим, дихаючи у спину Павлуші. За ним, висолопивши язика, тягнувся Маркіз. Останні десять хвилин пес уголос картав себе за те, що не поліз купатися з усіма.

— У водичку, кажеш?! Свисни Яшку! У нього з цим швидко! — засміявся Сашко, але враз зойкнув і зупинився.

— Що таке? — повернувся до друга Петрик. — Бджола вкусила? За язика? — він насмішкувато дивився на товариша, який тільки розмахував руками й не міг вичавити з себе і слова.

— Покажи язика! — кинувся до брата Павлуша.

— Та відчепіться ви! Віруса немає! — він стягнув з плечей порожнього наплічника і став вивертати його, ніби сподіваючись знайти Федька в дірці за підкладкою.

— Як то? — здивувався Професор. — Ти що, не відчув, що рюкзак порожній!?

— Задумався про скарби, от і не помітив! Оце тільки секунду тому зрозумів, що йти легше стало! — виправдовувався Біленький.

— Проміняв кращого друга на мрію про нікчемний метал! — прорік Маркіз де Переймало. — От у мене Петрик ніколи не забуває про друзів! Правда ж!? — він заглянув Професору в очі. Той мовчки кивнув і погладив Марка по голові. Біленький стояв і розгублено лупав очима…

…А Нюра бігла швидко, як могла. Та їй здавалося, що юна безнадійно відстала і тепер уже ніколи не наздожене хлопців. Раптом Чупакабрі стало так сумно і самотньо, що вона зупинилася і присіла прямо на стежці.

— О-о-о-й! — почулося попереду, десь зовсім близько. — Антивірус тобі в печінки! Допоможі-і-іть!

Свинка, наче солдат під шквальним вогнем противника, стала безшумно скрадатися вперед. Неподалік зашаруділа висока трава. Нюра зачаїлась. Усе затихло. Паця поповзла далі.

— Хто тут? — несподівано крикнуло в неї над вухом. Чупакабра з переляку всілася на стежку і відчула, як зрадлива волога зрошує землю в районі хвоста.

— А, це ти! — промовив Вірус (а то був саме він!). — А я думав, Сашко мене шукає!

Він сумно відвернувся, не помічаючи Нюриного конфузу. Та швиденько загребла сліди замішання задніми ратицями і встала, прибравши щонайдоброзичливішого вигляду.

— О-о-о! — заголосив Федько — тепер-бо він мав вдячного слухача! — Як мені болить! Усі кості потрощено, крила покручено, ще й на голові ґуля! Ти спитаєш — що сталося!? — пильно поглянув він на Чупакабру. Та кивнула і з цікавістю нашорошила вуха. — Це страшна історія! Їх було семеро!.. — і Вірус розповів, як він, Федько, своїми лапками відбив напад семи лиходіїв, захищаючи своїх друзів. І ось тепер у нього напевне зламане крило і не лишилося жодного живого місця на тілі. При цьому Вірус жалібно мінився кольорами і закопилював нижню губу. Нюра схлипнула.

— Залиш мене, чорноброва! Нехай люті звірі рознесуть по степу мої білі кості!

Насправді ж усе було набагато прозаїчніше. Федько задрімав і незчувся, як випав із рюкзака. Вдарившись об землю, він прокинувся і з жахом усвідомив, що сталось. Крило, на яке він упав, боліло, тож Вірус не міг злетіти вгору, щоб роздивитися, де всі. Він було кинувся бігти, але швидко пересвідчився, що його лапки занадто короткі, щоб наздогнати друзів. Але найприкріше Федькові було через те, що ніхто навіть не помітив, як він вивалився! А потім його посів страх: він залишився зовсім сам у трав’яних хащах, під палючим сонцем, не знаючи, куди йти! Отут і нагодилася Нюра.