Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

— Хро! — притиснулась вона до Федька вологим рильцем, пропонуючи свою допомогу.

— Ні, красуне! — промуркотів із заплющеними очима Вірус. — Я не можу зловживати твоєю добротою.

— Хро-хро! — ще раз тикнула його в бік Чупакабра, подумки шаріючись на такі любі для всякого дівочого (навіть поросячого!) вуха слова.

— Ну та вже нехай! — махнув лапою Федько і з натугою піднявся з землі. Нюра підставила йому свою спину, почекала, поки той міцно схопиться за цупку довгу щетину, і рвонула з місця, наче болід на перегонах «Формула-1».

— А-а-а! — зарепетував Федько, підскакуючи на поросячому карку і картаючи себе за те, що піддався на цю авантюру. Проте хлопців доганяти було треба, а крило йому таки справді боліло, тож Вірус заспокоївся і став насолоджуватись прогулянкою на свіжому повітрі. Тим більше Нюра швидко притомилась під чималою вагою наїзника і стишила біг…

…Біленький мало не плакав — так він переживав! Хлопці, які спочатку напалися зі звинуваченнями, тепер утішали та підбадьорювали його.

— Та не дрейф ти! Повернемось і знайдемо! Недалеко зайшли, врешті-решт! — ляснув товариша по плечі Професор.

— Ага! — докинув Павлуша. — А на озеро, коли що, то й завтра можемо сходити! Не втече ж воно!

— Та знайдеться твій Вірус! — підгавкнув Маркіз. — Він як бумеранг! Куди не кинь — вертається!

Пес почухав себе за вухом, повернувся, підняв задню лапу, наміряючись зробити свою собачу справу, але так і закляк, вирячившись на стежку.

По ній, здіймаючи куряву, летіла якась темна пляма, тримаючи на собі кольорову кулю.

— Йух-х-у-у-у! — закричав Вірус, наче ковбой на родео, наближаючись до друзів, що теж, як і Маркіз, застигли від такого видовища. — На арені цирку сміливець Федько і його дресирована коняч… — почав він, але договорити не встиг. Чупакабра образилась за «конячку», різко загальмувала і стала як вкопана. Федько, за інерцією, перелетів через її голову та був би знову гепнувся, якби Біленький не підхопив його в повітрі.

— З приїздом! Пропажа! — вигукнув він і дав прибульцю з Інтернету легенького запотиличника.

— За що!? — схопився за головешку Федько. — Я хіба сам себе загубив!? — він насупився і почервонів усім тілом.

Сашко знітився. І дійсно, чого це він?

— Вибач! Дуже за тебе хвилювався! — пояснив Біленький.

— Ну, звісно. Якщо хвилюєшся — треба лупити по голові! — Вірус уже усміхався. — Гаразд! Забули!

— Згода! — підтримав Біленький. — Ну то що? Ходімо? До озера вже недалеко!

— Але без неї я не піду! — Федько кивнув на Нюру, яка спостерігала за всім, що відбувалося, готова дременути при перших же ознаках небезпеки. — Бона мені життя врятувала! — заявив Вірус і так поглянув на Чупакабру, що їй здалося, ніби земля задвигтіла під ратицями. По тілу її побігли мурашки, а серце забилось удвічі швидше.

— Ну то бери свою рятівницю з собою! Хіба проблема? — запропонував Професор.

— Тільки нехай поводиться гарно! — підтримав його Біленький.

— Хро-хро! — погодилась Чупакабра, радіючи, що її прийняли до спілки.

Павлуша промовчав, згадуючи із соромом, як не раз гилив у пацю камінцем. Марко зміряв її пильним оком, визнав право на участь в експедиції та підбадьорливо моргнув. Федько, проігнорувавши запрошення Біленького повернутися до рюкзака, вмостився на Нюрину спину, і команда рушила в дорогу.

Озеро Чорне зустріло їх приємною прохолодою. Між деревами гуляв легкий вітерець, розганяючи нагріте на сонці повітря. Сосни шуміли своїми гілками, повнячи повітря терпким, смолистим запахом. Цвірінькали птахи. У траві пурхали між маленькими біленькими квіточками кольорові метелики.

Вода відкрилась несподівано. Вузенька стежка, якою прямували друзі, вивела їх на піщаний берег неподалік того місця, де зазвичай таборилися городяни. Єдина дорога, якою можна було проїхати машиною, виходила саме сюди. Там же, недалечко, лежав і острів Собачий, біля якого (судячи з карти Фотошопа) ховалися незліченні козацькі скарби. На березі було порожньо.

— А, я згадав! — просіяв Павлуша. — Нам у садочку колись розповідали, що тут і розкопки мали проводити! Все якісь дядьки животаті ходили, щось розглядали. Потім їм заборонили. Сказали, що тут радіаційна зона!

— Та ти що!? — злякався Маркіз і аж вуха зіщулив. Він озирався навкруги, шукаючи слідів радіації — наприклад, мертві тіла тварин та людей, які необачно забрели у це страшне місце. — Тоді навіщо ми сюди прийшли!?