Рудольф Еріх Распе - Пригоди барона Мюнхаузена

Але не думайте, будь ласка, нібито я мандрував лише лісами та полями.

Ні, мені доводилося не раз перепливати моря та океани, і там траплялися зі мною пригоди, яких раніше ні з ким не бувало.

Пливли якось ми в Індію на великому судні. Погода була чудова. Але коли наш корабель стояв на якорі біля якогось острова, здійнявся ураган. Буря налетіла з такою силою, що вирвала на острові кілька тисяч (так, кілька тисяч!) дерев і підняла їх просто до хмар.

Величезні дерева, які важили сотні пудів, летіли так високо над землею, що знизу здавалися якимись пір’їнками.

А тільки-но буря закінчилася, кожне дерево впало на своє колишнє місце й одразу ж пустило корені, тож на острові не залишилося жодних слідів урагану. Дивовижні дерева, чи не так?

Утім, одне дерево так і не повернулося на своє місце. Справа в тому, що коли воно злетіло в повітря, на його вітті сиділи один бідний селянин та його дружина.

Для чого вони залізли туди? Дуже просто: щоб нарвати огірків, адже в тій місцевості огірки ростуть на деревах.

Жителі острова люблять огірки більше за все на світі й нічого іншого не споживають. Це їхня єдина їжа.

Бідним селянам, підхопленим бурею, мимоволі довелося здійснити повітряну мандрівку понад хмарами. Коли буря затихла, дерево почало опускатися на землю. Селяни були, як навмисно, дуже огрядні, через їхню вагу стовбур нахилився, і дерево впало не туди, де росло раніше. До того ж влучило в тамтешнього короля і, на щастя, розчавило його, немов комашку.

— На щастя? — перепитаєте ви. — Чому ж на щастя?

Тому що король цей був жорстокий і просто замучив усіх жителів острова.

Туземці дуже зраділи, що їхній гнобитель загинув, і запропонували корону мені:

— Просимо, добродію Мюнхаузен, будь нашим королем. Зроби нам таку ласку, володарюй над нами! Ти такий мудрий та сміливий.

Але я навідріз відмовився, бо не люблю огірків.

Коли буря закінчилася, ми підняли якір і тижнів через два благополучно прибули на острів Цейлон.

Старший син цейлонського губернатора запропонував мені піти з ним на полювання.

Я з превеликим задоволенням погодився. Ми попрямували до найближчого лісу. Спека стояла жахлива; мушу зізнатися, що з незвички я швидко втомився.

А син губернатора, сильний молодик, попри спеку почувався чудово. Він народився на Цейлоні, тому не боявся сонця і бадьоро крокував по розпеченому піску.

Я відстав від нього і незабаром заблукав у гущавині незнайомого лісу. Іду й чую шурхіт. Озираюся: позаду гігантський лев, який саме роззявив пащеку, щоб мене зжерти. Що тут робити? Рушниця моя була заряджена дробом, яким не вб’єш навіть куріпки. Я вистрілив, але дріб тільки роздратував лютого хижака, і звір накинувся на мене з подвоєною злістю.

Нажаханий, я кинувся втікати, знаючи, що це даремно, що чудовисько одним стрибком наздожене мене й розірве. Але куди я втікаю? Попереду роззявив пащу величезний крокодил, готовий проковтнути мене тієї ж миті.

Що робити? Що робити?

Позаду лев, попереду крокодил, ліворуч озеро, праворуч болото, що кишить отруйними зміями.

Ледь живий від страху, я впав на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. Та раптом у мене над головою немовби щось прокотилося й гримнуло. Я розплющив одне око і побачив неймовірне видовище, яке надзвичайно втішило мене: виявляється, лев, кинувшись на мене тієї миті, коли я падав на землю, перелетів через мене й потрапив просто в пащу крокодила.

Голова одного чудовиська потрапила в пащу іншого, і вони обидва щосили намагалися звільнитися.

Я підхопився, витягнув мисливського ножа і одним ударом відтяв леву голову.

До моїх ніг упало обезголовлене тіло. Тоді, не гаючи часу, я схопив рушницю і прикладом почав забивати голову лева ще глибше в пащеку крокодила, так що він зрештою задихнувся.

Саме тоді мене й знайшов син губернатора. Він привітав мене з перемогою над двома лісовими чудовиськами.

Ви мене зрозумієте, якщо я скажу, що після цього на Цейлоні мені не дуже подобалося.