Рудольф Еріх Распе: Пригоди барона Мюнхаузена

Це турецький біб. Не гаючи й миті, я посадив у ґрунт один із таких диво-овочів, і він миттю почав рости.

Він ріс усе вище й вище і незабаром сягнув Місяця!

З криком «ура!» я поліз по стеблу. За якусь годину я опинився на Місяці.

Нелегко мені було знайти там свій топірець. Адже Місяць сріблястий, і топірець срібний. А срібне на сріблястому не видно… Зрештою я таки відшукав свій топірець на купі трухлявої соломи. Радо засунув його за пояс і хотів було спуститися вниз на Землю.

Але мене знову переслідували нещастя: сонце висушило моє бобове стебло і воно розсипалося на порох!

Побачивши це, я ледве не заплакав від горя.

Що робити? Що робити? Невже мені судилося ніколи не повернутися на Землю? Невже я залишуся навіки на цьому остогидлому Місяці? О, ні! Ні за які пироги! Я підбіг до соломи й почав сукати з неї мотузок. Він вийшов недовгий, але хіба ж це біда? Я почав спускатися по ньому. Однією рукою ковзав по мотузкові, а другою тримав топірець.

Але мотузок незабаром закінчився, і я повиснув у повітрі, поміж небом та землею. Це було жахливо, проте я не розгубився. Недовго думаючи, я схопив топірець і, міцно тримаючись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній шмат і прив’язав до нижнього. Це дало мені змогу спуститися нижче до Землі.

Та все ж до бажаної мети було ще далеко. Багато разів мені доводилося відрубувати верхню половину мотузка і прив’язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розгледіти міські будинки та палаци. До Землі залишалося всього три чи чотири милі.

І раптом — от халепа! — мотузок обірвався. Я гуцнув додолу з такою силою, що пробив яму завглибшки зо півмилі.

Коли я отямився, довго не знав, як мені вибратися з цієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав і думав. І нарешті додумався: викопав нігтями сходинки й по цій драбинці виліз на поверхню.

О, Мюнхаузен ніде не пропаде!

Незабаром турки відпустили мене на свободу й разом із іншими військовополоненими відіслали до Петербурга.

Але я вирішив покинути Росію, тому сів у карету й поїхав на батьківщину. Зима того року була неймовірно холодна. Навіть сонце застудилося, відморозило щоки і підхопило нежить. А коли сонце хворіє, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як сильно я промерз у своїй кареті!

Дорога була вузенька, з обох боків оточена парканами. Я наказав своєму кучерові дути в ріжок, аби зустрічні екіпажі зачекали, доки ми проїдемо, бо на такій вузькій дорозі ми б не розминулися.

Кучер виконав мій наказ. Узяв ріжок і заходився дути. Дув, дув, дув, але з ріжка не вилітало ні звука! А тим часом назустріч нам рухався великий екіпаж.

Що лишається робити? Я виходжу з карети і випрягаю коней. Потім піднімаю свою карету на плечі — а вона, між іншим, добре навантажена! — і одним стрибком переношу її знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.

Це було нелегко зробити навіть мені, а ви знаєте, який я силач.

Перевівши подих, я повертаюся до своїх коней, беру їх попід пахви й такими ж двома стрибками переношу до карети.

Під час цих стрибків один із моїх коней починає шалено хвицатися.

Це було не дуже зручно, але я засунув його задні ноги до кишені мого сюртука, і йому мимоволі довелося скоритися.

Потім я запряг коней до карети і спокійно доїхав до найближчого готелю.

Приємно було зігрітися після такого лютого морозу та відпочити після настільки важкої роботи!

Мій кучер повісив ріжок неподалік від печі, а сам підійшов до мене, і ми почали мирну бесіду.

І раптом ріжок заграв: «Тру-туту! Тра-тата! Ра-рара!» Ми дуже здивувалися, але я тієї ж миті зрозумів, чому на морозі з цього ріжка не можна було добути жодного звука, а в теплі він заграв сам по собі.

На морозі звуки замерзли, а тепер, зігрівшись біля пічки, відтанули і почали самостійно вилітати з ріжка.

Ми з кучером протягом усього вечора насолоджувалися цією чарівною музикою.