Рудольф Еріх Распе - Пригоди барона Мюнхаузена

Моя пропозиція була схвалена одностайно.

Двісті найкремезніших матросів поставили в роті чудовиська дві найвищі щогли, і воно не змогло закрити пащу.

Кораблі весело випливли із черева у відкрите море. Виявилося, що в животі потвори було сімдесят п’ять суден. Можете собі уявити, якої величини був тулуб рибини!

Щогли ми, звісно ж, так і залишили в роззявленій пащеці риби, щоб вона більше нікого не могла проковтнути.

Звільнившись із полону, ми захотіли дізнатися, де перебуваємо. Виявилося, що в Каспійському морі. Це дуже здивувало нас усіх, адже Каспійське море закрите: воно не з’єднується з жодним іншим морем.

Але триногий учений із Сирного острова, якого я взяв із собою, пояснив мені, що рибина потрапила до Каспійського моря через якийсь підземний канал.

Ми попрямували до берега, і я повідомив своїм супутникам, що сходжу на сушу і більше ніколи й нікуди не поїду. З мене цілком стане і тих пригод, які я пережив у останні роки, а тепер я хочу відпочити. Мої мандри добряче втомили мене, і я вирішив далі вести спокійне життя.

Варто було зійти з човна, як на мене накинувся велетенський ведмідь.

Це був жахливий звір неймовірних розмірів. Він розірвав би мене за одну мить, але я схопив його за передні лапи і так сильно стиснув їх, що ведмідь заревів від болю. Я знав: якщо відпущу його, він одразу ж розтерзає мене, і тому тримав його лапи три дні й три ночі, доки він не помер від голоду.

Так, він помер від голоду, оскільки ведмеді тамують свій голод тим, що смокчуть власні лапи. А цей ведмідь ніяк не міг посмоктати лапу, і тому загинув голодною смертю. З того часу жоден ведмідь не зважився напасти на мене.