Рудольф Еріх Распе - Пригоди барона Мюнхаузена

— Ні, я кажу істинну правду й щоб довести це, беруся рівно за годину принести вам із богдиханського погреба пляшку такого вина, у порівнянні з яким ваш цей напій — нікчемна кислятина!

— Мюнхаузен, ви забуваєтеся! Я завжди вважав вас одним із найбільш правдивих людей на землі, а тепер бачу, що ви — безсоромний брехун!

— Якщо так, я вимагаю, щоб ви переконалися негайно, чи правду я кажу!

— Згоден! — відповів султан. — Якщо до четвертої години ви не доставите мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я накажу відрубати вам голову.

— Чудово! — вигукнув я. — Погоджуюсь на ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота із вашої скарбниці, скільки здатна винести одна людина за один раз.

Султан погодився. Я написав китайському богдихану листа, в якому попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.

«Якщо ви відмовитесь виконати моє прохання, — писав я, — ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката».

Коли я закінчив писати, було вже п’ять хвилин по третій.

Я гукнув свого скорохода і послав його до китайської столиці. Він відв’язав гирі, які висіли у нього на ногах, узяв листа і тієї ж миті зник із очей.

Я повернувся до кабінету султана. Очікуючи на скорохода, ми спорожнили почату нами пляшку.

Пробило чверть по третій, тоді пів на четверту, тоді за чверть четверту, а мій скороход не з’являвся.

Мені стало якось не по собі, особливо коли я помітив, що султан тримає в руках дзвіночок, аби подзвонити та покликати ката.

— Дозвольте мені вийти до саду, щоб подихати свіжим повітрям! — сказав я султану.

— Вельми прошу! — відповів султан із найлюб’язнішою посмішкою.

Але коли я вийшов до саду, то помітив, що за мною, ледве не наступаючи на п’яти, йдуть якісь люди. Вони не відходили від мене ні на крок.

Це були кати султана, які готувалися будь-якої миті накинутися на мене і відрубати мою бідолашну голову.

У відчаї я кинув погляд на годинник. За п’ять четверта! Невже мені залишилося жити лише п’ять хвилин? О, це надто жахливо! Я покликав свого слугу — того самого, що чув, як росте в полі трава, і запитав у нього, чи не чує він тупоту ніг скорохода. Той приклав до землі вухо, а потім повідомив мені, що, на лихо, лінивий скороход заснув!

— Заснув?!

— Так, заснув. Я чую, як він хропе далеко-далеко звідси.

У мене ноги підкосилися від жаху. Ще хвилина — і я загину безславною смертю.

Я гукнув іншого слугу, того, який зумів поцілити горобця, і він миттю забрався на найвищу вежу, став навшпиньки і пильно подивився вдалечінь.

— Ну що, чи бачиш ти цього негідника? — запитав я, задихаючись від люті.

— Бачу, бачу! Він розлігся на галявинці під дубом неподалік від Пекіна і хропе. А поряд із ним пляшка… Ну, постривай, я тебе підніму!

Він вистрелив у верхів’я того дуба, під яким примостився скороход.

Жолуді, листки та гілки посипалися на скорохода і розбудили його.

Він підхопився, протер очі й кинувся бігти, мов очманілий.

До четвертої години залишалося лише півхвилини, коли він увірвався до палацу із пляшкою китайського вина.

Можете собі уявити, як я зрадів! Скуштувавши вино, султан був у захваті. Він вигукнув:

— Любий Мюнхаузен! Дозвольте мені заховати цю пляшечку подалі від вас. Я хочу її посмакувати один. Я навіть гадки не мав, що на світі буває таке солодке та смачне вино.

Він сховав пляшку до шафки, а ключі від неї поклав до своєї кишені й наказав негайно покликати скарбівничого.

— Я дозволяю моєму другові Мюнхаузену взяти із моїх сховищ стільки золота, скільки зможе винести за один раз одна людина, — промовив султан.

Скарбівничий низько вклонився правителю і повів мене до підземелля палацу, яке було доверху напхане скарбами.

Я гукнув свого силача. Він підняв на кремезні плечі все золото, яке було у султановій скарбниці, і ми побігли до моря. Там я винайняв величезне судно і доверху навантажив його золотом.

Піднявши вітрила, ми поспішили вийти у відкрите море, доки султан не схаменувся і не вирішив відібрати у мене скарби.

Але трапилось те, чого я не очікував. Ледве ми відійшли від берега, скарбівничий поспішив до свого повелителя і доповів йому, що я дочиста пограбував сховище. Султан розлютився і послав навздогін мені весь свій військовий флот.