Рудольф Еріх Распе - Пригоди барона Мюнхаузена

— З радістю! — відповів я. — Моя любов до мандрів така велика, що я готовий хоч зараз податися на край світу!

Султану моя відповідь дуже припала до душі, й він дав мені доручення, яке навіки-віків повинно залишитися таємницею для всіх, тому я не можу розповісти, в чому воно полягало. Так-так, султан довірив мені великий секрет, бо ж він знав, що я — найнадійніша людина на світі. Я вклонився і без зволікань вирушив у путь.

Ледве я від’їхав від турецької столиці, як побачив, що мені назустріч біжить із неймовірною швидкістю маленький чоловічок. До кожної його ноги була прив’язана важезна гиря, і все ж він мчав, наче стріла.

— Куди ти поспішаєш? — поцікавився я. — І навіщо ти прив’язав до ніг ці гирі? Адже вони заважають бігти!

— Три хвилини тому я був у Відні, — відповідав на бігу чоловічок, — а тепер іду до Константинополя, щоб пошукати собі якоїсь роботи. А гирі я повісив до ніг навмисне, щоб не бігти занадто швидко, адже нікуди не поспішаю.

Дуже сподобався мені цей дивовижний скороходець, і я взяв його до себе на службу. Він охоче приєднався до мене.

Наступного дня обабіч дороги ми помітили чоловіка, який лежав ниць, приклавши вухо до землі.

— Що ти тут робиш? — запитав я у нього.

— Слухаю, як у полі трава росте! — відповів він.

— І чуєш?

— Чудово чую! Для мене це дрібнички!

— Що ж, тоді чи не згодишся піти до мене на службу? Твій гострий слух може придатися мені в дорозі.

Чоловік погодився, і ми попрямували далі.

Незабаром я помітив мисливця, в руках якого була рушниця.

— Слухай, — звернувся я до нього. — В кого ти стріляєш? Довкруги не видно ні звіра, ні птиці…

— На даху дзвіниці в Берліні сидів горобчик, і я поцілив йому просто в око.

Ви знаєте, як я люблю полювання! Тож я обійняв влучного стрілка й запросив його до себе на службу. Він із радістю приєднався до мене.

Ми проїхали багато країн, міст і селищ, та ось наблизилися до великого лісу. Дивимося — край дороги стоїть височезний чолов’яга і тримає в руках мотузку, яку накинув петлею навкруги всього лісу.

— Що це ти тягнеш? — запитав я в чоловіка.

— Та оце треба дровець нарубати, а сокиру вдома забув, — відповів силач. — Я намагаюся без сокири обійтися.

Він смикнув за мотузку — і величезні дуби підлетіли в повітря, наче тоненькі билиночки, та впали на землю.

Звісно, я не пошкодував грошей і відразу ж запросив силача до себе на службу.

Коли ми дісталися до Єгипту, там здійнялася така страшна буря, що всі наші карети та коні перевертом покотилися по дорозі.

Віддалік ми помітили сім млинів, лопаті яких крутилися, мов скажені. А на пагорбі лежав чоловік і затискав свою ліву ніздрю пальцем. Помітивши нас, він підхопився і ввічливо привітався зі мною, і буря тієї ж миті вщухла.

— Що ти тут робиш? — поцікавився я.

— Примушую крутитися млини свого господаря, — відповів він. — А щоб вони не зламалися, я дую не надто сильно — лише з однієї ніздрі.

«Цей хлоп мені знадобиться», — подумав я і запропонував йому їхати зі мною.

В Єгипті я швиденько виконав усі доручення султана. Моя винахідливість допомогла і в цьому. За тиждень я разом зі своїми незвичайними слугами повернувся до столиці Туреччини.

Султан був радий моєму поверненню і дуже хвалив мене за мої вдалі дії в Єгипті.

— Ви розумніші, ніж всі мої візири, шановний Мюнхаузен! — сказав він, міцно тиснучи мою руку. — Приходьте сьогодні до мене на обід.

Трапеза виявилася дуже смачною, але — от шкода! — на столі не було вина, бо туркам за законом заборонено пити хмільні напої. Я був вельми засмучений, і султан, щоб розрадити мене, повів після обіду до свого кабінету, відкрив потаємну шафку та дістав звідти пляшку.

— Такого чудового вина ви не куштували в житті, мій любий Мюнхаузен! — сказав він, наливаючи мені повну склянку.

Вино дійсно було хороше. Але я після першого ж ковтка заявив, що в Китаї у тамтешнього богдихана Фу Чана вино ще краще.

— Мій любий Мюнхаузен! — вигукнув султан. — Я звик вірити кожному вашому слову, адже ви — найбільш правдива людина на землі, але клянуся, що зараз ви говорите неправду: кращого за це вино не буває!

— А я вам доведу, що таки буває!

— Мюнхаузен, ви верзете дурниці!