Рудольф Еріх Распе - Пригоди барона Мюнхаузена

Я кинувся навтьоки, але він помчав за мною, мов скажений, і неодмінно проколов би мене своїми іклами, якби я не сховався за перший-ліпший дуб.

Кабан із розгону налетів на дуб, й ікла звіра так глибоко встромилися в стовбур дерева, що він не міг їх звідти витягнути.

— Ага, голубчику, піймався! — сказав я і вийшов із-за дуба. — Зажди-но! Тепер ти від мене не втечеш!

І я взяв каменюку та заходився ще глибше забивати в дерево гострі ікла, щоб кабан не зміг звільнитися. А потім зв’язав його міцною мотузкою й, повантаживши на воза, урочисто повіз додому.

Ото дивувалися інші мисливці! Вони й уявити собі не могли, що такого лютого звіра можна спіймати живцем, не потративши жодного набою!

Не знаю чому, але зі мною часто траплялося, що найлютіших і найнебезпечніших звірів я зустрічав саме тоді, коли був неозброєний і зовсім безпорадний.

Іду якось лісом, а назустріч мені вовк. Роззявив пащу — і просто до мене.

Що робити? Втікати? Але вовк уже накинувся на мене, перекинув на землю і ось-ось перегризе мені горлянку.

Інший на моєму місці розгубився б, але ви знаєте барона Мюнхаузена! Я рішучий, сміливий і винахідливий. Не довго думаючи, я засунув кулак вовку в пащеку і, щоб він не відкусив мені руку, засовував її дедалі глибше. Вовк люто дивився на мене. Очі його блищали від злості. Але я знав: якщо висмикну руку, він розірве мене на клаптики, тому безстрашно запихав її далі й далі. І раптом мені сяйнула чудова думка: я схопив хижака за нутрощі, міцно рвонув і вивернув, немов рукавицю, навиворіт!

Зрозуміло, що після такої операції вовк упав мертвим до моїх ніг.

Я наказав зшити із його шкури чудову теплу куртку і, якщо ви не вірите мені, з радістю покажу її вам.

Втім, у моєму житті були епізоди навіть страшніші, ніж зустрічі з вовками.

Якось мене почав переслідувати скажений собака.

Я кинувся від нього навтьоки.

Але на плечах я мав важку шубу, і вона заважала мені бігти.

Я мусив на ходу скинути її, забіг до будинку і тут же зачинив за собою двері.

Скажений пес накинувся на полишену шубу і заходився люто шматувати її. Служник вибіг із дому, підняв шубу і сховав її до шафи, де висів мій одяг.

Наступного дня на світанку слуга забігає до моєї спальні і перелякано кричить:

— Прокидайтеся! Вставайте! Ваша шуба сказилася!

Я підхоплююся з ліжка, відчиняю шафу, і що ж бачу?! Усе моє вбрання розірване на клаптики!

Служник мав рацію: моя бідолашна шуба сказилася, бо ж її вчора покусав скажений собака.

Шуба люто накинулася на мій новий мундир, і з нього лише клаптики полетіли.

Я вихопив пістолет і вистрілив.

Скажена шуба миттю затихла. Тоді я наказав своїм людям її зв’язати й повісити в окремій шафі.

Із того часу вона більше нікого не кусала, і я одягав її без найменшого остраху.

Так, чимало дивовижних історій трапилося зі мною в Росії. Якось переслідував я незвичайного зайця.

Заєць був навдивовижу прудкий. Знай собі стрибає, хоч би на хвильку спинився перепочити!

Два дні ганявся я за ним, не злізаючи з сідла, а все не міг наздогнати.

Моя вірна собака Діана не відставала від нього ні на крок, але я ніяк не міг наблизитися до нього на відстань пострілу.

На третій день мені таки вдалося підстрелити цього проклятущого зайця.

Ледве він упав на траву, я зіскочив із коня і кинувся роздивлятися його.

Уявіть собі моє здивування, коли я побачив, що в цього зайця, крім його звичайних лап, були ще й запасні. Він мав чотири лапи на животі та чотири — на спині!

Так, на спині в нього виявилися чудові, міцні лапи! Коли нижні стомлювалися, він перевертався на спину черевом догори і знову біг — уже на запасних лапах.

Не дивно, що я, наче очманілий, три доби за ним ганявся!

На жаль, наздоганяючи восьмилапого зайця, моя вірна собака Діана так втомилася від триденного переслідування, що впала на землю й за годину померла.