Рудольф Еріх Распе: Пригоди барона Мюнхаузена

Я ледве не заплакав від горя і, щоб зберегти пам’ять про свою улюбленицю, наказав зшити собі з її шкури мисливську куртку.

Із того часу мені вже не потрібні ані пес, ані рушниця.

Кожного разу, коли я буваю в лісі, моя куртка так і тягне мене туди, де ховається вовк чи заєць.

Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки відривається ґудзик і, наче куля, летить просто у звіра! Звір падає на місці, вбитий чудернацьким ґудзиком.

Ця куртка і зараз на мені.

Ви, здається, не вірите мені, ви посміхаєтесь? Тоді погляньте сюди, і ви переконаєтесь, що я розповідаю вам щирісіньку правду: хіба ж ви самі не бачите, що тепер на моїй куртці лишилося всього два ґудзики? Коли я знову піду на полювання, то велю пришити до неї не менше ніж три дюжини.

Ото вже будуть заздрити мені інші мисливці!

Здається, я ще нічого не оповідав вам про своїх коней? А проте у мене і з ними траплялося чимало неймовірних історій.

Це було в Литві. Я гостював у одного приятеля — справжнього шанувальника скакунів.

І ось коли він показував гостям свого найкращого коня, яким він особливо пишався, той зірвався з припони, перекинув чотирьох конюхів і помчався по двору, як навіжений.

З переляку всі розбіглися.

Не знайшлося жодного сміливця, який ризикнув би наблизитися до розлютованої тварини.

Лише я один не розгубився, адже я не тільки напрочуд хоробрий, а й з дитинства вмію приборкувати найдикіших коней.

Одним стрибком я заскочив коню на хребет і миттю вгамував його. Одразу відчувши мою сильну і впевнену руку, він скорився, наче мале дитя. Я урочисто об’їхав двір, і тут мені закортіло показати свою майстерність дамам, які саме сиділи за чайним столиком.

Як же це зробити?

Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і, неначе вихор, влетів до вітальні.

Дами попервах дуже злякалися. Але я примусив коня скочити на чайний стіл і так майстерно прогарцював серед келишків і філіжанок, що не розбив ані жодної чарочки, ані найменшого блюдця.

Це дуже припало до душі прекрасним дамам, вони заходилися сміятися та плескати в долоні, а мій друг, зачарований неймовірною спритністю, вмовив мене прийняти у подарунок цього чудового скакуна.

Я був насправді радий його подарунку, адже збирався на війну і давно підшукував собі гідного коня.

За годину я вже мчав на новому огирі, прямуючи до Туреччини, де в той час тривали жорстокі бої.

В боях я, звісно ж, вирізнявся відчайдушною хоробрістю й першим налітав на ворога.

Одного разу після запеклої битви із турками ми захопили ворожу фортецю. Я першим увірвався до неї і, прогнавши із укріплення всіх турків, прискакав до криниці, щоб напоїти розпаленого коня. Мій огир почав пити, але ніяк не міг утамувати спрагу. Минуло кілька годин, а він усе не відривався від криниці. Що за дивовижа? Я не знав, що й думати. Але раптом позаду почувся дивний плюскіт.

Я поглянув назад і від здивування ледве не звалився з сідла.

Виявилося, що вся задня частина мого коня була геть відрізана! І вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі. Від цього за моєю спиною утворилося чималеньке озеро. Я був приголомшений. Як пояснити це диво?

Але ось прискакав до мене один із моїх солдатів, і все одразу стало зрозуміло.

Коли я переслідував ворогів і увірвався до воріт фортеці, турки саме в ту мить зачинили ці ворота і відрізали ними задню половину коня. Немовби розрубали його навпіл! Ця задня половина певний час залишалася неподалік від воріт, брикаючись та розганяючи турків ударами копит, а тоді почвалала на луку неподалік.

— Там вона і досі пасеться! — повідомив мені солдат.

— Пасеться? Не може бути!

— Погляньте самі.

Я помчав на передній половині коня до луки. Там і справді помітив задню частину свого огира. Вона мирно собі скубла травичку на зеленій поляні.

Без зволікань я послав за військовим лікарем, і він зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими пагінцями, бо ниток у нього під рукою не виявилося.

Обидві половини чудово зрослися, а лаврові пагони пустили корені в тілі мого коня, і вже через місяць у мене над сідлом утворилась альтанка із лаврового віття.