Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Двері я не зачинятиму, Томе. Звісно, є і вікно, і громовідвід, але ж ти мене послухаєшся — нікуди не підеш? Заради мене!

І хоч як мені хотілося втекти, дізнатись, що там із Томом (я так і збирався зробити), але після цих слів не зміг піти. Навіть за півцарства.

Тітонька Саллі все не йшла у мене з голови, і Том теж, так що спав я дуже погано. Двічі спускався вночі по громовідводу, обходив будинок довкола і бачив, що вона все сидить біля вікна, дивиться на дорогу і плаче, а біля неї свічка; мені дуже хотілося щось для неї зробити, тільки нічого не можна було. Думаю, хоча б поклянусь, що ніколи більше не буду її засмучувати. А третього разу я прокинувся на світанку, спустився вниз; бачу — тітонька Саллі сидить там само, і свічка в неї догорає, а вона опустила свою голову на руку — і спить.

Перед сніданком старий знову поїхав до міста, але так і не знайшов Тома; і вони сиділи з тітонькою Саллі за столиком замислені й мовчали, й вигляд у них був засмучений. Вони нічого не їли, і кава холонула в їхніх чашках.

Раптом старий каже:

— Я віддав тобі листа чи ні?

— Якого листа?

— Того, що я отримав учора на пошті?

— Ні, ти мені ніякого листа не віддавав.

— Певно, забув.

І почав ритися в кишенях, а тоді згадав, куди його поклав, пішов і приніс — і віддав їй. А вона й каже:

— Та це ж із Сент-Пітерсберга від сестри!

Я вирішив, що мені буде корисно знову погуляти, але не міг примусити себе зрушити з місця. І раптом… не встигла вона відкрити конверт, як кинула його й вибігла з кімнати — щось побачила. І я теж побачив: Тома Сойєра на носилках, і старенького лікаря, і Джима, досі в тій же ситцевій сукні, зі зв’язаними за спиною руками, і ще багато народу. Я хутенько засунув листа під першу річ, яка потрапила на очі, й теж побіг. Тітонька Саллі кинулась до Тома, заплакала і примовляє:

— Він помер, помер, я знаю, що помер!

А Том повернув голову трохи набік і щось бурмоче: одразу видно — не при пам’яті; тітонька сплеснула руками і каже:

— Він живий, слава Богу! Поки що досить і цього.

Поцілувала його на ходу і побігла в будинок — готувати йому постіль, ходу роздаючи накази неграм і всім іншим, та ще й так швидко, що ледве язик устигав повертатись.

Я пішов за натовпом — подивитись, що будуть робити з Джимом, а старенький лікар і дядько Сайлас пішли за Томом до кімнати. Всі ці фермери були дуже сердиті, а дехто навіть підбурював повісити Джима, в науку всім тутешнім неграм, щоб вони боялися втікати, як утік Джим: влаштував такий переполох, та ще й стільки часу змусив боятися цілу сім’ю. А інші заперечували: мовляв, не треба його вішати, зовсім це ні до чого. Негр не наш, будь-якої миті може з’явитися його хазяїн, і тоді примусить за нього заплатити. Це трохи остудило запал решти: зазвичай саме тим людям, яким найбільше хочеться повісити негра, коли його спіймали, найменше хочеться платити, коли забава закінчується.

Вони довго лаяли Джима і навіть дали йому кілька гарних стусанів; а Джим усе мовчав і ніяк не показував, що мене знає. А вони відвели його до того ж сараю, перевдягнули в старий одяг і знову посадили на ланцюг, але цього разу прикували вже не до ліжка, а до кільця, яке вгвинтили у нижню колоду в стіні. Руки йому теж скували, і обидві ноги, і звеліли посадити його на хліб і воду, доки не приїде його господар, а якщо не приїде, то до того часу, доки його не продадуть із аукціону. Потім вони засипали землею наш підкоп, і звеліли двом фермерам із рушницями стерегти сарай вночі, а вдень прив’язувати біля дверей бульдога. Потому, коли вони вже закінчили всі ці справи, почали лаяли Джима просто так, аби щось робити; аж тут підійшов старенький лікар, послухав і каже:

— Не будьте до нього такими суворими, бо він цього не заслуговує — це непоганий негр. Коли я приїхав туди, де лежав цей хлопчик, я не міг витягнути кулю без сторонньої допомоги, а залишити його і поїхати за кимсь теж не міг — бідолашному було дуже погано і ставало дедалі гірше, він навіть став марити і не підпускав мене до себе, погрожував, що вб’є мене, якщо я поставлю крейдою хрест на плоту, — словом, говорив усяку нісенітницю, а я нічого не міг з цим зробити. Потім я просто вголос сказав, що без сторонньої допомоги мені не обійтись; і тієї ж миті звідкись вилазить цей самий негр, каже, що він мені допоможе — і зробив усе, що треба було, до того ж зробив дуже спритно. Я, звісно, здогадався, що це і є негр-утікач, але мені з ним довелося пробути весь той день до кінця і наступну ніч. Отака ситуація! У мене в місті лишилися два пацієнти з застудою, і, звісно, треба було б їх провідати, але я не наважився: а раптом, думаю, цей негр утече, тоді мене зроблять винним; на річці жодного човна не було видно, і покликати нікого. Так і довелося сидіти на острові до сьогоднішнього ранку; і я ніколи не бачив, щоб негр так добре доглядав за хворими; а він же ризикував через це своєю свободою, та і втомився дуже — з усього було видно, що останнім часом йому довелося виконувати багато важкої роботи. Мені це дуже в ньому сподобалось. Ось що я вам скажу, джентльмени: за такого негра не шкода віддати і тисячу доларів, і поводитись з ним треба лагідно. У мене під рукою було все, що необхідно, і хлопчику там було не гірше, ніж удома; а може, навіть краще, бо там було тихо. Але мені ж довелося просидіти там до світанку — бо ж вони обидва були в мене на руках. Тоді дивлюся: їдуть якісь люди в човні, й, на їх щастя, негр у цей час міцно заснув, сидячи на матраці, й голову опустив на коліна; я їм тихенько подав знак, вони підкрались до нього, схопили і зв’язали ще до того, як він зрозумів, у чому справа. А хлопчик теж спав, хоча й дуже тривожно; тоді ми обв’язали весла ганчір’ям, причепили пліт до човна і помаленьку рушили до міста. А негр не чинив опору і навіть слова не сказав; із самого початку поводився тихо. Він непоганий негр, джентльмени.