Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Ніде я не пропадав, — відповідаю. — Просто ми ловили негра разом із Сідом.

— А куди ж ви потім зникли? — запитує він. — Твоя тітка дуже хвилювалась.

— Дарма вона хвилювалась, — кажу, — нічого з нами не сталось. Ми побігли за людьми і за собаками, тільки вони нас обігнали, і потім ми вже їх не бачили, а тоді нам здалося, ніби вони вже за рікою. Тоді ми взяли човник і переправились на той бік. Але нікого там не знайшли і поїхали проти течії, весь час тримаючись біля берега; а потім захотіли спати, бо дуже втомились, тому прив’язали човника й лягли спочити, і лише годину тому прокинулись і переправились сюди. Сід пішов на пошту — дізнатися, чи нема якихось новин; а я от шукаю нам щось перекусити, і потім ми підемо додому.

Ми разом із дядечком Сайласом зайшли на пошту «за Сідом», але, як я і думав, його там не було. Старий отримав якогось листа, тоді ми ще трохи почекали, але Сід так і не прийшов. Дядько сказав:

— Поїхали додому, твій брат повернеться пішки чи на човні, коли йому набридне тинятися хтозна-де, а ми поїдемо на коні!

Мені він так і не дозволив залишитися і почекати Сіда: мовляв, що це ні до чого, треба хутенько їхати додому, нехай тітонька Саллі побачить, що з нами нічого не сталось.

Коли ми повернулись додому, тітонька Саллі так зраділа, побачивши мене, — і сміялась, і плакала, і обіймала мене, і навіть трохи побила, але зовсім не боляче; обіцяла, що й Сіду перепаде, коли він повернеться.

А в будинку було повнісінько гостей: усі фермери з дружинами з’їхалися до нас на обід, і стояв такий ґвалт, якого я ще ніколи не чув. Найважче було витримати стару Гочкіс, бо язик у неї молов без упину.

— Ну, — каже вона, — сестро Фелпс, бачила я цей сарай і думаю, що ваш негр несповна розуму. Кажу сестрі Демрел: «А що я вам казала, сестро Демрел? Він же несповна розуму — так і сказала, цими самими словами: ви всі мене чули, — він несповна розуму, це з усього видно. Узяти хоча б те жорно, — і спробуйте мене переконати, що це не так! Щоб людина при своєму розумі оце таке робила? Шкрябала різні дурниці на жорні? З чого б то? — кажу. — Тут такий-то розірвав своє серце, а тут такий-то мучився тридцять сім років і так далі, позашлюбний син якогось Людовіка… забула, як його прізвище… якась нісенітниця! Зовсім здурів!» Так із самого початку і говорила, і потім говорила, і зараз кажу, і завжди буду казати: цей негр таки божевільний, чистий Навуходоносор, кажу…

— А драбина з ганчір’я, сестро Гочкіс! — перебила стара Демрел. — Нащо вона йому знадобилась, хтось мені може сказати?

— Ось це саме я і говорила щойно сестрі Оттербек, вона може підтвердити. «А мотузяна драбинка?» — запитує вона. А я кажу: «Так отож, нащо вона йому?» — кажу. А сестра Оттербек і каже…

— Але цікаво все ж таки, як це жорно туди потрапило? І хто прокопав цю дірку? І хто…

— Ось саме це я і кажу, брате Пенрод! Я щойно от що говорила… передайте-но мені блюдечко з патокою… щойно от що я говорила сестрі Данлеп, от буквально хвилинку тому! «Як же він примудрився затягнути туди жорно?» — кажу. А вона мені: «І без жодної допомоги, зауважте, ніхто ж не допомагав!» А я їй: «Та що ви, без допомоги тут не впоратись, — кажу, — тут явно хтось допомагав, та ще й не один. Цьому негру чоловік зо двадцять допомагали, — кажу. — Та якби я могла, я б тут усіх негрів відшмагала б, усіх до єдиного, й дізналася б, хто це зробив, — кажу. — Та мало того…»

— Ви кажете — чоловік зо двадцять! Та тут і сорок не впоралися б. Ви тільки подивіться: і пилка з ножа зроблена, і різні штуковини, а скільки ж із цим усім мороки! Щоб такою пилкою ніжку ліжка відпиляти — це десятьом треба цілий тиждень возитись. А негра на ліжку бачили? Із соломи зроблений. А чи бачили ви…

— І не кажіть, брате Хайтауер! Я ось щойно це саме казала брату Фелпсу. Він каже: «Ну, що ви про це думаєте, сестро Гочкіс? Про що саме?» — кажу. «Про цю ніжку: невже її можна було перепиляти?» — відповідає. «Що думаю? Не могла ж вона сама відвалитись, — кажу, — значить, хтось її таки перепиляв. Ось така моя думка, а там думайте, що собі захочете, — кажу, — а тільки хто думає інакше, то нехай собі думає, ось і все». Кажу сестрі Данлеп: «Ось так…»

— Та цих негрів тут, певно, цілий будинок зібрався, і не менш як місяць їм треба було ночами працювати, щоб усе це зробити, сестро Фелпс. От взяти, наприклад, цю сорочку — вся покрита таємними африканськими письменами, і все до останнього значка кров’ю намальовано! Певно, ціла банда тут заправляла, та ще й стільки часу! Я б дав цілий долар, або навіть два, аби тільки мені все це розібрали та прочитали; а тих негрів, які це писали, відшмагав би, як годиться…