Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Ви кажете — йому допомагали, брате Марплз! Ще б не допомагали! Якби ви у нас пожили в цей час, самі побачили б. А скільки всього вони в нас поцупили, — ну чисто все тягнули, що тільки під руку підвернеться! І зауважте — ми весь час жили тут. Цю сорочку поцупили просто із мотузки. А простирадло, з якого в них зроблена драбинка, вони крали вже й не пригадаю скільки разів! А борошно, свічки, а свічники, а стару сковорідку — хіба ж я тепер все пригадаю? А моя нова ситцева сукня! Ми ж бо із Сайласом, Томом і Сідом день і ніч за ними стежили, я вам уже казала, але так нічого і не вистежили. В останню мить — хто б міг подумати! — втекли у нас під носом, обдурили нас, і не лише нас, а ще й цілу банду з індіанської території, і втекли собі з цим самим негром, — а за ними ж по п’ятах гналися шістнадцять чоловіків та двадцять два собаки! Хіба якісь чорти могли так спритно впоратись, та й то навряд. По-моєму, це й були чорти; ви ж знаєте наших собак — дуже хороші собаки, кращих ні в кого немає, — то вони навіть слід не змогли взяти жодного разу! От і поясніть мені хто-не-будь, у чому тут справа, якщо зможете!

— Так, це, знаєте…

— Боже мій, я ніколи б…

— Господи, помилуй, не хотів би я…

— Домашні злодії, та ще й…

— Я б у такому будинку побоялася жити, хай Бог милує!

— Побоялися б жити! Я й сама боялась — і заснути, і прокидатись боялась, і сісти, і лягти, сестро Ріджвей! Як вони тільки не вкрали… Можете собі уявити, як мене тіпало від страху вчора, коли вже діло пішло до півночі! Ось вам Бог свідок, я вже почала боятися, щоб вони дітей не покрали. Ось до чого дожилась, останній розум розгубила! Зараз, удень, все це здається дурницею, а тоді думаю: як це мої бідолашні Том із Сідом сплять там нагорі одні в кімнаті? І, Господь свідок, так розхвилювалася, що потихеньку піднялась нагору і замкнула їх на ключ! Отак взяла і замкнула. І кожен на моєму місці замкнув би. Бо, знаєте, коли так боїшся — чим далі, тим гірше, стає тільки страшніше, в голові все плутається, — ось і робиш всілякі дурниці! Думаєш: от якби я була хлопчиком і залишалась одна в кімнаті, а двері не замкнені…

Тітонька Саллі замовкла і нібито задумалась, а тоді повільно повернулася в мій бік і подивилась на мене; в цьому місці я підвівся і вийшов прогулятися. Кажу собі: «Я, мабуть, краще зможу пояснити, чому сьогодні вранці нас не виявилося в кімнаті, якщо кудись відійду і подумаю, як викрутитись». Так і зробив. Але далеко не відходив, бо, думаю, ще пошле когось за мною. Згодом, коли гості вже розійшлися, я до неї підійшов і розказав, що нас із Сідом розбудили стрілянина та шум; нам захотілося подивитись, що сталось, а двері були замкнені, отож ми спустилися громовідводом, обидва трохи забились і більше ніколи так не будемо робити. Ну, а далі я їй розказав усе те, що розповідав дядьку Сайласу, і вона сказала, що прощає нас, і, може, особливо нема чого й прощати — іншого від хлопчаків чекати не випадає, всі вони ще ті бешкетники, наскільки вона знає; і якщо цього разу нічого поганого не сталось, то треба не хвилюватись чи сердитися за те, що було і минуло, а дякувати Богу, що ми живі, здорові, й нікуди не зникли. Вона поцілувала мене, погладила по голові, а тоді задумалась і стала якась сумна — і раптом злякано здригнулась:

— Господи помилуй, ніч на дворі, а Сіда досі немає! Куди він міг подітись?

Бачу — для мене гарна нагода, підхопився і кажу:

— Я збігаю до міста, пошукаю його.

— От якраз цього робити не треба, — каже тітонька. — Залишайся вдома. Досить і того, що один десь зник. Якщо він до вечері не повернеться, поїде твій дядько.

Але до вечері Том, звісно, не повернувся, і дядько поїхав до міста відразу, як тільки всі встали з-за столу.

Близько десятої години він повернувся, трохи стривожений — навіть слідів Тома знайти не вдалося. Тітонька Саллі дуже перелякалась, а дядько сказав, що поки рано горювати, мовляв, на те вони й хлопчаки, щоб шукати пригод; один повернувся, і другий до ранку повернеться живий і здоровий. Але вона сказала, що не буде лягати, а почекає його, і свічку не гаситиме, щоб йому було видно. А потім, коли я ліг у ліжко, вона піднялась до мене зі своєю свічкою, вкрила мене і взагалі клопоталась, наче рідна мати. Мені аж совісно стало, я в очі їй подивитись не міг, а вона сіла до мене на ліжко і довго зі мною розмовляла: усе повторювала, який хороший хлопчик наш Сід, і ніяк не могла про нього наговоритись, весь час мене перепитувала, як я гадаю: чи не заблукав він, чи не поранений, чи не потонув?… А може, лежить у цю саму хвилину десь покалічений чи вбитий, а вона навіть не знає, де він… Тут у тітоньки закапали сльози, а я їй усе повторяю, що нічого з Сідом не сталось і на ранок він, певно, повернеться додому; а вона мене то погладить по руці, то поцілує, просить повторити це ще раз і ще, бо їй від цього легше, — дуже вже вона хвилюється. А коли вона виходила, то поглянула мені в очі так пильно, ласкаво і каже: