Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Хлопці спустили парус, кабіну замкнули на ключ і пішли до міста.

Зрештою, що то за місто! Біля пристані стоїть кілька двоповерхових будинків управління лісового округу. Потім переїзд, на запасній колії довгий товарний поїзд, біля якого було повно дітей, сохла білизна: тут відпочивали залізничники. Потім ішла не то вулиця, не то шосе. Одноповерховий вокзал. Газетний кіоск.

Тут якийсь симпатичний чоловік проінформував їх, що хоча в Момайнах є їдальня, але ж сьогодні неділя, прибуло багато екскурсантів, і хлопці навряд чи зможуть там поїсти.

Тому вони пішли далі, до якоїсь крамниці, де нібито можна було купити щось з продуктів.

Ці передбачення справдилися тільки частково. Хліба не було. Не було також ні м'яса, ні ковбаси, ні цукру. Власне кажучи, з продуктів, теоретично їстівних, у крамниці були тільки свічки й каперси в оцеті.

Хлопці були такі голодні, що Куцик не витримав.

— Що це за каперси?

Продавщиця показала їм скляну баночку, наповнену зеленими кульками, які розміром і формою нагадували насіння настурції.

У Здіслава заблищали очі.

— Які вони на смак?! Добрі?

Продавщиця їх не куштувала. Вона тільки сказала, що їх вживають як приправу до вареного м'яса.

— Щось схоже на ялинкові іграшки! — підсумував Куцик. — Ну що, хлопці, беремо?

Андрійко визирнув на вулицю, помітив цілий натовп людей, що йшли сюди, і заверещав:

— Беремо, беремо!

Продавщиця сказала, що це остання, і загорнула баночку. Потім задивилася на зачіску Войтека. Щось тепле з'явилося на її обличчі. Жінка нахилилася до хлопців і шепнула:

— Є ще чотири пляшки світлого пива, останні!

Тут рішення прийшло блискавично.

До магазина саме підходили перші екскурсанти, ще з порога питаючи пива.

Хлопці взяли по пляшці. Почали пити теплу гіркувату рідину. Єдине, що надавало їй смаку, — це розчаровані крики тих, що запізнилися.

Хлопці знову вийшли на вулицю. Сонце здалося яскравішим. І вишеньки стали зеленіші, і собаки гавкали якось голосніше. Але найгірше те, що голод мучив їх ще дужче. Ішли, стиснувши зуби, приглядалися до будинків. На жаль, інших крамниць не було. Біля кіоска Здіславу раптом захотілося купити газети. Куцик був проти такого марнотратства, і хлопці посварилися. Едика підтримали інші, і він одразу ж «націоналізував» усі гроші і сам себе призначив скарбником.

— Що робити, хлопці, — сказав він, щоб умилостивити Здіслава. — Зайдемо в їдальню.

Хлопці перейшли через залізницю, вийшли на іншу вулицю — шосе. Там недалеко від соснового лісу розмістилася їдальня.

На жаль, симпатичний чоловік з кіоска мав рацію. Навіть на ґанку тут було багато людей. З відчинених вікон лунали голоси людей, чулася «Мариніка» і…

Здісь аж зблід, підскочив до хвіртки і потягнув носом.

— Слово честі, — крикнув він, — бігос, напевно! А може, навіть гуляш!

Вони мовчки рушили вперед, влізли на ґанок. Одного погляду Войтека, підтриманого легким натиском Здіся і Куцика, було досить, щоб старий чоловік в окулярах, який стояв біля входу, ввічливо відійшов убік, буркнувши щось під ніс про сучасні порядки.

Але всередині становище було інше. Приміщення, схоже на літеру «Г», з буфетом у коротшому крилі, було забите людьми. З натовпу біля буфету до хлопців линули уривки розмов, які ще більше збуджували апетит.

— Прошу цей салатик! — кричав якийсь щасливчик.

— А мені яйце! — гукав інший.

— Кажу чесно, не гарантую! — тонким голосом говорила буфетниця. — Це залишки з минулого тижня.

— Золотко моє, давай, давай ці залишки!

Через натовп відвідувачів час від часу продиралася маленька, рухлива офіціантка. Вона несла над головою по п'ять тарілок з недбало накиданими на них купками вареної капусти і шматочками м'яса. Це й було джерелом чарівних запахів, що додали хлопцям сили для переможного прориву через натовп.

Але ця перемога була пірровою. Близькість недоступних насолод, як вчить нас історія Тантала, належить до найжорстокіших тортур. Хлопці стояли на відстані протягнутої руки від усіх цих бігосів і гуляшів. Очі їх потемніли від бажання їсти, в голові шуміло від світлого пива і голоду, в шлунках щось сердито бурчало, коліна почали підгинатися.

Через десять хвилин хлопці страшенно ослабли. Раптом на плече похмурого Куцика лягло чиєсь лапище.

— Гей, хлопці, йдіть-но сюди, хай йому чорт! Куцик оглянувся і остовпів. Та це ж той худий парубок! Він не зняв навіть червоної хустки з голови.

— йдіть сюди, обмиємо цю комедію! — крикнув парубок. — Ну, ходімо!