Єжи Путрамент - Четверо в яхті

— Який шнурок?

— Ну, той, що біля дрюка коло паруса…

— Маргарито, чуєш? Шнур біля дрюка! От лексикон! Ти що, глузуєш?

— Справді, він, здається, надто багато собі дозволяє!

— Коли ж, слово честі… Він за той…

— Шкот! — заверещала жінка-капітан. — Коли ще раз скажеш «шнурок», то… — вона схопила бутель.

— Шкот! — повторив нещасний Здісь. — І я за той самий, за той шкот…

— Ага, тільки-но він від страху зробив поворот оверштаг! А ти просто зміною галса! Навіть без переходу на фордевінд. Рискуючи перекинутися! Рискуючи, що у вас парус порветься на шматки, ванти полопаються, весь човен чорти візьмуть! Он що ти зробив! А тепер дурня вдаєш!

Раптова блідість вкрила обличчя нещасного Здіся. Від цього надто запізнілого повідомлення, що він був на крок від аварії, в нього почали тремтіти руки і заклацали зуби. Він почав заїкатися:

— Слово чес… чес… Він потягнув і я потягнув… Цього ш… шкота… Він потягнув кермо, і я по… потяг…

— Хто потягнув, йолопе, хто? — піратський рульовий підскочив і почав погрожувати кулаком. — Повтори мені, хто потягнув?

— Ви…

— До повороту оверштаг? Я штовхнув кермо, брехун ти! Парус стягнув, кермо пустив. Громадянко капітане, у зв'язку з цим наклепом, я вимагаю створення комісії, проведення слідства і перевірки по корабельному журналу. Я вимагаю…

— Досить, — цикнула Маргарита, — сідай! Джакі, ти розумієш? Ці шмаркачі нас побили, але знаєш як? Завдяки непорозумінню! Хлопець помилився, коли підглядав. Замість того, щоб пустити кермо, він потягнув його на себе! І цього було досить, щоб нас обставити!

Андрійко весь час тихенько підсміювався. Тепер однак жалісні нотки в самокритиці жінки-капітана визволили в ньому величезні запаси не сміху, а ревіння. Закінчилося це паскудною ікавкою. І, крім цього, дивна імла почала оповивати розум.

Він бачив, наприклад, Войтека. Добре бачив його товстий кирпатий ніс, темне волосся, м'ясисту шию. Бачив навіть справжню заячу безпорадність на обличчі довгоносої Еліани, особливо, коли вона поверталася до Войтека. Він чув, що хтось кричить: «Платіть!», а хтось інший каже: «Ще є час!» Усе це відбувалося зовсім близько, але поза його волею, почуттям і думкою.

Андрійко тільки дивувався, чому вони так переживають? Що з того, що пляшка порожня? І чому Войтек раптом обнімає рульового і кричить щосили: «Ми частуємо!»? Потім витягає бумажник, який падає прямо в тарілку з маслом.

Здісь з Куциком починають аплодувати, як на зборах, коли офіціантка бере гроші від Войтека, а не від піратів.

Гроші — ікавка — зникають. Офіціантка — ікавка — зникає. Ікавка — ікавка — не зникає, навпаки, стає все дужчою.

— Дайте йому води! — кричить Маргарита.

Андрійко клацає зубами об склянку. Його роздирають безжалісні спазми. І на дні душі з'являється щось гірше. Задуха тухлого бігоса. Адже він їв чиїсь недоїдки…

Андрійко встає і хитаючись іде до дверей.

— Андрійку! — кричить хтось услід.

Він хоче бігти, але не може. Багато людей, товстих, огрядних. Якась жінка пахне фіалками. Так страшно, так противно! Де ці двері? Старі звірі завжди шукають самотності, коли настає час їх смерті. Андрійко не має сумніву, що саме ця пора настала й для нього. Ці фіалки! Ці противні фіалки!

А-ах! Двері! Ганок! Він спускається східцями. Хтось біжить за ним. Сонце таке величезне, що все навкруги здається обведеним апельсиновим обідком. Ах, фіалки!

Андрійко прокинувся серед відцвілого жасмину біля їдальні. Сонце, хилячись на захід, висіло вже над лісом, але тут, поміж соснами, було ще душно.

З вікон їдальні долинав шум. Цей галас викликав у Андрійка перше почуття — переляк. Хлопець якнайшвидше вибрався з кущів, сповнений огиди до себе, відчуваючи себе брудним, винуватим, як колись в дитинстві, вибіг на вулицю, крадькома повернув у кущі і рушив до озера, тремтячи від думки, що може кого-небудь зустріти раніше, ніж доторкнеться до великої води, яка все очищає.

Коли б йому хтось сказав, що людина може себе так погано почувати, він би не повірив. Андрійко поспішав, але це було жалюгідне похитування від кущика ліщини до кущика горобини, від купки кропиви до купки відцвілого глоду. Голова у нього, як то кажуть, тріщала. Він чітко відчував три болючі лінії, які перетинали тім'я і скроні спереду назад, зліва направо. В роті щось противно пекло, наче безжалісний перець, перемішаний з рициною. Про серце, шлунок, душу — нічого й говорити. Там було ще гірше.

Була мить, коли Андрійко сказав собі, що ступить ще кілька кроків, дійде он до тієї кривої сосни, а потім упаде і сконає. Може, він і здійснив би це рішення, але біля сосни між кущиками перед ним несподівано відкрилась інша перспектива. Хлопець побачив довгий і вузький зелений тунель, а в кінці його озеро, голубіше, ніж завжди, і кілька яхт. «Аталанта» була першою з правого боку. На палубі хтось лежав у дуже плачевній позі.