Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

— Потрібні мені ваші гроші! — розсердився я і зсадив хлопчика.

Обіцяючи виручити Арифа, я мав на увазі нашого віслючка. Якщо повозити на ньому діток, нічого страшного не трапиться. А за розвагу вони будуть платити.

Я накинув віслючкові на спину старий чапан мулли Янгока і підкликав дівчинку, яка гралася поблизу в крем'яшки. Вона, сміючись і зойкаючи, проїхалася на віслюкові, на шиї в якого заклично дзеленчав дзвіночок. Одразу ж звідусюди збіглася малеча.

— Дядечку, покатайте мене!

— І мене покатайте!

— Несіть по двадцять копійок, — одказував я.

Правда, загадав я багатувато, але охочих покататися це не злякало. Я навіть не встигав брати гроші і водити віслючка підбігцем по колу. Довелося призначити хлопчика років дванадцяти касиром. А малечі я звелів вишикуватися в чергу для порядку.

Годин зо дві бігали ми з віслючком по колу. Я весь змокрів, та й віслючок ледве тяг ноги. В черзі лишалося душ п'ять-шість, — і я, щоб швидше кінчати діло, почав брати по два пасажири. «На сьогодні досить, — думав я, роблячи останні кола, — карбованців шість заробили, і досить. Пора закривати на обід».

У цей час неподалік від нас зупинився червоний моторолер. З нього зіскочили довговолосий хлопець і дівчина у вузеньких штанях. Вони йшли до мене.

— Ей, шеф, дай разочок проїхатися тьоті на твоєму механізмі! — крикнув хлопець, сміючись.

— Ні, віслючок зморився, — відповів я. — І потім, на ньому не можна кататися.

— Чому ж це не можна? — плаксиво спитала дівчина. — Малі ж катаються?

— На те вони й малі, а ви — велика, вам не можна. Якщо дуже хочете, я після обіду виведу дорослого віслюка, на ньому й покатаєтесь.

— Буду я ждать! — пхекнула дівиця. — Зараз хочу покататися, Фред! І тільки на цьому віслючкові!..

— Слухай, шеф, покатай дівчину, жалко тобі, чи що! — сказав довговолосий Фред.

— Ні за які гроші! Хоч убийте…

— Дурний, хочеш — карбованця тобі дам?

— Ні.

— Фре-ед! — проспівала дівиця грайливо.

І хлопець геть утратив розум. Навіть на злочин пішов. Схопив мене за плечі, руки заломив назад — я навіть ворухнутися не міг. А дівиця заверещала від захоплення, сіла на віслючка і ну ганяти його. Я дригаюсь, кусаюсь, вириваюся, але це довговолосе одоробло тримає міцно і тільки сміється.

Хвилин п'ять так тривало. А потім нараз дівчина перестала сміятись. І Фред миттю відпустив мої руки. Не розуміючи, що сталося, я озирнувся і побачив бідолагу віслючка: він широко розставив ноги, знесилено хитався з боку в бік і дуже тремтів. Дівиця уже зіскочила з нього й тепер злякано ламала руки. Я кинувся до віслючка, щоб підтримати його, не дати упасти, та було пізно: він пішов боком-боком і впав, пустивши очі під лоба.

— Віслючок, мій віслючок! — розпачливо закричав я і впав на коліна перед ним.

Я ще надіявся, що нічого страшного не сталося, що віслючок полежить трохи, встане й піде. Але він не вставав. Я просив, благав його розплющити очі. гладив по шиї і не розумів, що тепер віслючкові нічим не зарадиш. Як у тумані, долинув до мене зляканий крик дівиці: «Тікаймо, Фархаде, а то лиха не обберешся!» Я не помітив, як цей Фред-Фархад тицьнув мені в руки пожмаканого карбованця і заторохтів своїм безглуздим червоним моторолером. Отямився я, коли хтось боляче смикнув мене за вухо.

— Що ти наробив, негіднику? — Наді мною стояв мулла Янгок.

— Він ще не вмер… — прошепотів я крізь сльози.

Не випускаючи мого вуха з чіпких пальців, мулла Янгок повів мене в дім. Я був готовий до всього. Хай він поб'є мене до смерті, хай їздить на мені, як ці діти їздили на бідному віслючкові, хай що хоче робить! Аби тільки віслючок не вмер.

Зачинивши за собою двері, мулла Янгок став супроти мене. На його виду не було ні крапельки гніву чи погрози. Навпаки, він привітно усміхався.

— Скільки грошей ти вторгував, моя дитино? — спитав він раптом.

— Ніскільки… — Я похитав головою.

Якщо Янгок дізнається, що я катав дітей за гроші, тоді мені добра не жди. Крім того, мені було не до грошей…

— Грішно казати неправду, моя дитино, — проспівав мулла Янгок. — Місце брехуна в пеклі, моя дитино. Навіщо брешеш? Я знаю, що ти від самого ранку возив діток за плату. По двадцять копійок брав. Давай лишень порахуємо виторг.

— Ці гроші я віддам Арифу. Він загубив свої, ті, що збирав для бібліотеки…

— Яка така бібліотека?! Давай сюди грошенята, моя дитино!