Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

Я знову надів шапочку і поспішив за ними.

В будиночку, що стояв за склепом Узункулака, сиділи мулла Янгок і хлопець у картатій сорочці, про котрого щойно говорили, — так я зрозумів, — як помічника Янгока, і якого я здуру оглушив палицею. Його голова була перев'язана червоною поясною хусткою.

— Ви обіцяли заплатити мені сто карбованців, якщо я випущу свою змію в юрмі, — плаксиво сказав він.

— Ти одержав тридцять карбованців? — одказав мулла Янгок. — І досить з тебе.

— Моя змія загинула. Я не вимагаю всієї вартості її, але віддайте хоч обіцяні сто карбованців.

— Твоя змія не повинна була розганяти весь базар та ще й прочан. Треба тільки було нагадати невіруючим, що аллах існує і що вона послана з небес усевишнім. Змія не виконала завдання, здохла, не зробивши і півділа, а я мушу відповідати, так? Може, ти сам її отруїв, хто тебе знає?!

— Заплатіть… — мало не плачучи, просила Картата Сорочка. — Я цю змію як зіницю ока беріг, циркові хотів продати…

— Гаразд, ось тобі ще три карбованці, і ми розрахувалися. Вип'єш за наше здоров'я. Тридцять три карбованці за прокляту богом тварюку — це добряча ціна, правду я кажу, хлопці?

«Хлопці» — чоловік зі шрамом і горбань — закивали головами, згоджуючись. До того ж горбань зловісно ступив до Картатого, засукуючи рукави. Бідолашний хазяїн «дракона» поглянув на величезні волохаті ручиська горбаня, ковтнув слину й швидко пробурмотів:

— Ваша правда, ваша правда… Я сам купив її за п'ять карбованців. Золота ціна їй — тридцять три карбованці.

— От бачиш, моя дитино, виходить, ти хотів ошукати чесних людей — служників аллаха. А ще плачеш!

Картатий поспіхом висмикнув троячку з рук Янгока, боком обійшов горбаня, не відриваючи погляду від його рук, і стрімголов кинувся геть.

Мулла Янгок, чоловік зі шрамом і горбань, які мовчки дивились йому вслід, голосно зареготали.

— Ну й підкували ми цього хлопця, — прокудкудакав Янгок. — І діло зробили, до того ж не одне, і грошей не заплатили повністю.

— Як це — не одне? — поцікавився горбань.

— Таємнича загибель змії добряче нам допомогла. Тепер поповзе чутка, що розгніваний аллах спершу наслав дракона, але, почувши наші молитви, власноручно розтрощив йому голову. І нехай тоді, — мулла Янгок посварився комусь кулаком, — хай вони тоді спробують підступитись до склепу!

Я зрозумів, що він мав на оці Абдушукурова, чоловіка з району і мого тата. Але горбань повів мову про інше.

— Отже сьогодні ми вигадали, тобто заробили шістдесят сім карбованців, — кинув він мовби ненароком. — Не вадило б їх поділити порівну.

— Золоті слова! — охоче підтримав його чоловік зі шрамом. — І-не обов'язково порівну, Балтабаю. Треба ж совість мати: Янгок трудився більше, ніж ми. А тому хай він і одержить більше від нас — двадцять три карбованці, а нам дасть лише по двадцять два. Ми й на це згодні. Тим паче, що я особисто маю їхати додому.

— Он як? — здивувався горбань.

— У-у, харцизяки! — розсердився мулла Янгок. — Хоч і обидва згиньте, прокляті!

Але, глянувши на рішучі обличчя своїх поплічників, на волосаті горбаневі руки-граблі, він поліз у кишеню. Я тихцем вислизнув за двері…

Тепер мені було зрозуміло: побороти муллу Янгока не так просто, як, скажімо, бабку Capo. У ворожки скрипучий голос, великі страшні очі, всілякі торохтушки та Мирабіддинходжа з тонкою шиєю. А в мулли Янгока? У нього ж справжня зграя головорізів. Хай той чоловік зі шрамом іде від нього, але ж сам горбань чого вартий?! Он як циркача одурили, вік не забуде: і змію свою вчену втратив, і гроші. Не даремно, мабуть, зіпсувався настрій у чоловіка із району, коли він почув про бажання Янгока й застеріг, що в цій справі не можна діяти навально.

Ех, якби хтось підказав мені, що робити! Тоді б я зробив усе як слід! Тепер відступати не можна. Раніше я хотів помститися лише за сестричку, а тепер і особистий рахунок маю. Ти ба який прудкий шахраюка: мене хоче аллахом оголосити, руки на мені погріти! Як там він сказав: «Таємнича загибель змії добряче нам допомогла!» Виходить, я вбив цю гадюку і Янгоку ж допоміг? Ні, дзуськи, лукавцю, не буде по-твоєму. З Хашимджаном жарти короткі. Але ж як підступитися до цієї справи?

— Шапочко моя, шапочко, може, ти пораєш?

— Я й так уже голову ламаю, Хашимджане, та нічого путнього на думку не спадає. Краще пошукай сам, любий, і ти неодмінно знайдеш вихід.