Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

Отак я став учнем мулли. Знайомі хлопці почали дражнити мене «муллою Кісточкою», за що я анітрохи. не ображався. Відки їм знати, навіщо я став муллою Кісточкою?

Навчання у мулли не було ніякого. І робота не дуже тяжка. Принесеш води, коли мулла Янгок хоче сотворити обмивання, завариш чай, повідомиш «хазяїна», що прийшли відвідувачі, зустрінеш їх з поклоном. Раз на день виїздиш на віслючкові в поле по конюшину. А ще чистиш скребачкою віслючка, потім водиш його на прогулянку. З цим віслючком я дуже заприязнився, але він завдав мені й прикрощів. Про це я розповім згодом… Решту часу я був вільний. Гуляй — не хочу. Мулла Янгок мені не заважав, молитися не примушував, не так, як бабуся. І по шиї не перепадало. Тільки коли в нього був поганий настрій, викликав мене й казав:

— Мулло Хашим!

— Я тут, хазяїне.

— Щось серце поболює, дитино моя. Подай лишень мені он ту карафу, з «обі замзамом».

Спершу я думав, що ця мудрацька назва означає якусь райську воду. Але, виявляється, це звичайне виноградне вино, яке стоїть у нас у підвалі в бочонках.

Я наливаю піалу «обі замзаму» й подаю Янгокові. Він задоволено цмулить вино і приказує в риму:

— Бай-бай-бай! Полетіла душа в рай!

… Того дня я засідлав віслюка мулли Янгока й вирушив додому провідати бабусю. Біля вигону, де ми колись ганяли м'яча, побачив Арифа з Закіром. Вони лазили в траві, щось шукали.

— Що ви там посіяли? — сплигнув я з віслюка.

— Гроші загубили. Ти часом не бачив? — з надією спитав Ариф.

— Бачив, — відповів я. — Вони ще вранці сіли в автобус і подалися в райцентр.

Ариф нічого не відповів. Він був дуже засмучений. А Закір навіть голови не підняв. Мабуть, він тепер Арифові заприсягся у вічній дружбі.

— Може, не тут загубив? — спитав я, теж заходившись розгортати траву.

— Ні, здається, саме тут я їх упустив… Коли йшли до вчителя, ми тут трохи посиділи. Я ще хусточку дістав з кишені…

— А чого ви йшли до вчителя?

— На екзамен з рідної мови, — відповів Закір.

— Екзамен? — здивувався я. — Ну то як, склав?

— Їй-богу, склав! На четвірку.

— Багацько питав?

— Десять запитань задав. Тоді зошит з вправами перевірив. І поставив четвірку.

— Справді?

— Атож! Якщо хоч, я напам'ять можу сказати, що таке прикметник і дієприкметник. Еге ж, Арифе?

— Відчепись.

Закір обернувся до мене.

— Тепер алгебра й російська зосталися. І все. Буду вчитися у своєму класі. А з тобою якби водився, то й не перейшов би, друже.

— Нащо ти мені здався, сонько! — розсердився я. — Ну, Арифе, знайшов свої гроші?

— Ні, — хлипнув Ариф, — не знайшов… Стільки мучився, по копієчці складав… Думав, наскладаю скільки треба і куплю книжкову шафу.

— А багато їх було, грошей?

— Більше десяти. Десять карбованців двадцять п'ять копійок.

Ариф утер сльози брудними від пилюги руками. Жаль було дивитися на його заплакане і в пилюзі обличчя.

— Годі, не плач, — підійшов я до нього. — Загубив — так загубив… Тут нічого не вдієш…

— Шкода, — прошепотів Ариф. Сльози текли й текли йому по щоках. — Так шкода… Тепер я ніколи не наскладаю стільки…

— Не плач, — сказав я ще раз, не знаючи, як втішити Арифа. Але враз мене осяяла думка. — Гроші ми знайдемо. Я їх добуду, інакше не бути мені Хашимджаном!

— Де ти їх візьмеш? — поцікавився Закір.

— Сам не знаю. Ви йдіть додому, а я поїхав до Узункулака. Зустрінемось в понеділок.

У неділю, як завжди, наш з муллою Янгоком куточок став базаром. Сказати по правді, після того випадку з «драконом» сюди почало прибувати більше люду. Це ж бо не жарт: на очах у всіх невидима рука розтрощила голову страшному змієві. Будь-хто повірить, що то діло рук «розгніваного аллаха». Звідки людям знати, що на світі є моя чарівна шапочка!

Швиденько закінчивши справи, я прив'язав до шиї віслючка дзвіночок на червоній стрічці і повів його до струмка, де завжди розташовувалися ті, хто приїхав з дітьми.

План операції «Віслючок» був простий. Відтоді, як у наших кишлаках стало багато велосипедів і мопедів, ослів майже ніхто не тримає. У всьому районі знайдеш хіба пару-дві. А що дітворі всякі там мопеди? її так і тягне до віслюків. А покататься на віслюкові — то взагалі їхня одвічна мрія. Минулої неділі дивлюся, якийсь хлопчачок виліз на нашого віслючка і їздить собі сюди-туди. Я підбіг, кричу:

— Ану злізь негайно, спину поламаєш тварині!

— Хай покатається, — каже хлопчиків батько. — Нічого твоїй тварині не станеться. А як переломиться спина, — я заплачу.