Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

І я заходився днями й ночами шукати цей вихід.

А він ніяк не знаходився. Я перестав бігати на вулицю, ходити на руках і полювати на горобців, що викльовували вишні в саду. Бабуся поглядала на мене з підозрою: чи не здумав я знову втекти? А згодом стала жаліти:

— Якщо хочеш, Хашимджане, іди погуляй з товаришами.

— Ні, бабусю. Краще вдома посиджу.

— І що зробилося з хлопчиком — ніяк не збагну! — бідкалася вона. — Такий меткий був, а став тихий та сумирний. Спаси аллах, хоч би хвороба не причепилася…

При слові «аллах» я жвавішаю, починаю розпитувати: а чи взагалі був аллах, де він перебуває, скільки в нього ангелів, як він устигає за всіма людьми стежити, хто його батьки і звідки люди дізналися, що він існує, коли його ніхто не бачив.

— Усе з Корану, синку, — охоче відповідає бабуся й починає розказувати всякі байки з тої премудрої книжки.

Я слухаю уважно, мотаю на вус. І не кепкую, як раніше. Навпаки, задаю щораз нові й нові запитання. Бабуся не навтішається, дивлячись на мене. Навіть сусідам похвалилася, що я тепер дійшов розуму, божими ділами цікавлюся. Я посміювався сам собі, але мовчав. Головне — якомога більше взнати про аллаха, про муллів і святих. Може, пригодиться, коли я обміркую план розправи з Янгоком.

І як у воду дивився, саме оте моє розпитування й допомогло мені.

Донохон почала видужувати. Вона вже ходила по палаті, придержуючи руками правий бік. Там у неї був шов. Сестричка сама показувала його мені, коли я востаннє їздив з татом до лікарні. Синюватий такий шрам…

Татові знову довелося їхати в Мирзачуль. Він і так довго пробув дома через хворобу Донохон. А справ, каже, набралося — страх багато. Ми залишилися з бабусею вдвох. Саме тоді я й зацікавився божими ділами.

Якось бабуся пішла на цілий день з дому і повернулася дуже зморена, але вдоволена.

— Внучку мій дорогий, — сказала вона, нагодувавши мене смачним пловом, — дуже втішена я, що ти став слухняним і старанним хлопчиком.

— Я теж радий, — відповів я, солодко потягуючись.

— Ти привернувся до Всевишнього, і він просвітив тебе, — вела далі бабуся.

— Так, так, бабусю, це я й сам відчуваю…

— Твоїми б устами мед пити, внучку мій дорогий! Хочеш, я віддам тебе в учні до мулли Янгока?

— В учні? До мулли Янгока? А що в нього там, школа відкривається, чи що?

— Та ні, йому хлопчик потрібний, допомагати в божих ділах.

— А він мене візьме?

— Візьме, я вже домовилася з ним. Думаю: не зайве буде, якщо ти хоч з місяць повчиш божу науку. — Бабуся ніжно погладила мене по голові, благально зазирнула в очі.

Ви тільки гляньте! Вона мене просить! Та це ж саме те, що мені треба! Покручуся там у Янгока, вивідаю все, а в слушну мить — бац! — і покараю його.

— Звичайно, піду, бабуню! Та я й сам хотів проситися в учні до шановного мулли Янгока. Це ж, мабуть, саме він допоміг своїми молитвами хірургові, який оперував нашу Донохон…

— Інколи допомога молитви не одразу помітна, сину мій, — повчально зауважила бабуся. — Інколи щастить обійтися молитвами, а буває, що її до лікарів треба звертатися.

Тої ночі я вперше за останній час спав спокійним-сном. А бабуся й не лягала. Спершу довго порпалася в скринях, перебираючи все, що там було, потім замісила тісто й розпалила піч. Вона смажила, парила й пекла всілякі смачні їства — гостинці для мулли Янгока.

Рано-вранці ми вирушили до могили Узункулака. Я ніс на голові величезного круглого кошика, повного всякої всячини. Поверх їств бабуся поклала в кошик одну сорочку, штани і ватяний халат — подарунки ці вона дістала зі своєї стародавньої скрині.

Ми піднялися кам'яними східцями, по яких ще так недавно повзала чорна гадюка, обійшли куполоподібний склеп і ввійшли в дім.

— Салом алейкум, — поздоровкався я ще від порога. Хай бачить, який привітний я хлопчик.

— Ваалейкум ассалом, — одказав мулла Янгок, не дивлячись на мене. Очі його прикипіли до кошика.

— Це мій онук, про якого ми з вами вчора говорили, — пояснила бабуся, кланяючись. — Хашимджаном його звуть.

— Богатир, богатир, — поляскав мене по плечу мулла Янгок. — Дасть бог, зроблю з вашого Хашима людину, будьте певні.

Коли бабуся пішла, мулла Янгок пояснив мені, Як треба поводитись у святому місці. Якщо мене покличуть, я маю казати: «Я тут, хазяїне!» Роботу загадають: «Буде зроблено, хазяїне!» Увіходячи в дім, праву руку треба прикладати до серця й подаватися трохи вперед, наче кланяєшся. А виходити треба задкуючи, не сміючи показувати спину. Ще Янгок сказав, що я повинен уміти мовчать, не плескати язиком про те, що побачу й почую тут. «Інакше тобі обідме живіт, він розірветься, і ти помреш страшною смертю», — пригрозив він. «Це ми ще побачимо!» — сказав я сам собі.