Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

Порішивши так, я повеселішав, навіть голова перестала боліти. Взяв гроно винограду й рушив у дорогу. Йшов я швидко й весело, але чим ближче підходив до склепу, настрій гіршав і гіршав. Хотілось повернутись назад або принаймні сьогодні не йти до Янгока. І тут я згадав чарівну шапочку.

— Скажи, дорога, чи варто зв'язуватися з цим муллою Янгоком? Адже його все одно рано чи пізно викриють. Не я, то інші.

— Та воно-то так. Але хіба мулла Янгок не побив тебе, Хашимджане?

— Побив. Та ще й дуже!

— А ти хіба прощав, коли тебе лупцювали у нечесній бійці, Хашимдяшне?

— Ні, не прощав. Щоправда… Арифові простив, але ж я сам стільки разів кривдив його ні за що ні про що…

— От бачиш! А муллі Янгоку, виходить, можна тебе лупцювати безкарно, так, чи що?

— О ні! Я присягався поквитатися з Янгоком!

— Навіщо ж тоді ламати голову? Чи боїшся?

— Я? Боюся? Ти ще мене не знаєш, дорога! Я його… Та я того Янгока, як горіх, розколю. Але на всяк випадок, дорога… — Я швиденько надів шапочку й прошепотів — Угорі небо, внизу земля…

— Ти правильно вирішив, Хашимджане, — гукнула зверху шапочка, — не треба лізти на рожен!

Я швидко збіг кам'яними сходами нагору. Двері в дім були прочинені, і звідти долинали приглушені голоси. Я тихо ввійшов у похмуру кімнату.

Мулла Янгок сидів на м'яких шовкових подушках. Перед ним, схиливши голову, стояв горбань. Відтоді, як я убив змію, його тут не видно було. Я подумав навіть, що він поїхав на завпеди разом зі своїм дружком мюридом, — тим, що зі шрамом.

— Довго ти гуляв, Балтабаю! Я вже і не сподівався тебе побачити, — невдоволено говорив мулла Янгок.

— Два тижні вештався по кишлаках, доки зібрав усі борги, що належать вам… — відповів горбань. — А ви ще й невдоволень.

— Де гроші? — одразу стенувся Янгок, мов тигр, що ладен плигнути на жертву.

— Ось вони. — Балтабай простяг муллі гроші, загорнуті в хусточку.

— Це все? — спитав Янгок, недовірливо оглядаючи Балтабая.

— Копійка до копійки, ака. Дехто розплатився продуктами, то я лишив їх вашим жінкам. У кишлаку Айтене і Культене. М'ясо, рис там, борошно…

— Даремно ти брав продукти, Балтабаю. Якщо все віддавати жінкам, то нам ніколи не вибратися з цього закутка, дитино моя.

— Я не міг інакше, Янгок-ака. Або бери продукти, або нічого не дають.

— Треба було налякати гнівом аллаха.

— Лякав, Янгок-ака, лякав, та мало толку — не лякаються.

— Ох, сину мій, тяжкі часи настали: немає у людей страху. Боюся, що однієї чудової днини візьмуть вони нас та й проженуть звідси. Треба якнайшвидше наскладати грошенят і зникати.

— Золоті слова, дорогий братику. Час накивати п'ятами. Бо, схоже, запахло смаленим…

— Ти про що? По обличчю бачу, є в тебе щось на думці. Сідай ближче, Балтабаю, розказуй…

— Невтішна розповідь буде, братику, — почав Балтабай.

— Та кажи-бо швидше!

— Виконуючи ваше доручення, брате мій, я обійшов тридцять три кишлаки і так, крок за кроком, дістався до Мирзаабада…

— Ти був у Мирзаабаді?

— Саме так. Там у мене родичі живуть. Вони розповіли, що з Фергани приїжджав слідчий, розпитував про якогось шахрая, на прізвище Уразаєв, котрий років два-три тому втелющив якомусь простакові замість тисячі карбованців п'ять настільних календарів.

Мулла Янгок підхопився з місця й схвильовано забігав по кімнаті.

— Випливло! О боже, випливло! І звідки вони взнали моє прізвище?

— То це ви? — вдавано здивувався Балтабай. — Я й гадки не мав!

— Не прикидайся дурником, Балтабаю! — спалахнув мулла Янгок Уразаєв. — За шахрайство дадуть найбільше п'ять років тюрми. Це тобі не вбивство, дитино моя…

Балтабай здригнувся і злякано озирнувся довкола.

Янгок Уразаєв хвилину дивився на нього, щось обмірковуючи, потім просвітлів на виду, підійшов до закапелка в стіні, дістав глечик з вином і сів на місце.

— Та-ак, і твої, Балтабаю, справи не кращі за мої, — сказав він, роблено зітхнувши. Потім налив у піалу вина, подав Балтабаєві. — Здається мені, — неквапом вів далі Янгок, — здається мені, що цей нечестивець Абдушукуров натрапив на твій слід, дитино моя. Вчора він приходив сюди з кількома міліціонерами…

Балтабай завмер, піднісши піалу до губів.

— Пий, пий, герой, не тіпайся, — посміхнувся Янгок. — Не все ще втрачено. Становище твоє можна виправити, якщо взятися за діло з розумом.

— А хто такий Абдушукуров?

— Голова сільради. Той, що вирішив зруйнувати наше гніздечко.

— А мене він звідки знає?

— Він усе знає, дитино моя. Вчора мене допитував: де, каже, цей горбатий мюрид ховається? Нам, каже, відомо, що він не мюрид, а карний злочинець Балтабай Султанов, який утік з в'язниці. Марнотратник і вбивця.