Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

Горбань упустив піалу з вином на підлогу. Руки йому аж витанцьовували.

— Сховайте мене, найсвятіший, благаю вас іменем аллаха!

— З мене такий найсвятіший, дитино моя, як з тебе — ангел! — засміявся Уразаєв. — І аллах навряд чи допоможе тобі, Балтабаю. Він високо в небі. А Абдушукуров поряд.

Балтабай з жахом озирнувся, ніби побоюючись, що Абдушукуров і справді стоїть поряд і простягає руки, щоб схопити його. Очі «мюрида» налилися кров'ю і палали відчайдушною рішучістю. Я похвалив себе за те, що здогадався стати невидимкою.

— Я уб'ю його! — заревів Балтабай, вихоплюючи з-за халяви великого ножа. — Присягаюся аллахом, уб'ю!

Мене кинуло в холодний піт. І я тихенько відступив від дверей.

— Спокійно, дитино моя, — сказав Янгок, — сховай поки що цю іграшку. Ти маєш рацію: тобі не жити на волі, поки на твоєму шляху стоїть цей Абдушукуров. Але перш нія{ убити його, треба приготувати собі притулок, щоб було куди сховатися…

Балтабай нервово засміявся:

— Легко сказати, шановний…

— Гаразд, допоможу тобі ще раз, сину мій, — сказав Янгок, приклавши руку до серця. — Така вже моя вдача: робити людям добро — моя слабість. Хто пригрів тебе, коли ти був як загнаний звір? Мулла Янгок. Хто тобі оцю штуку приробив? — Він простяг руку й тицьнув пальцем у горб Балтабая. — Хіба не мулла Янгок? До речі, тепер ти можеш його зняти…

Я не встиг подивуватись тому, що, виявляється, горби можна при бажанні знімати.

— Нічого, він мені не заважає. — Балтабай схопив свій горб, відтягнув трохи назад і пустив. Горб знову став на місце. — За те, що ви мене переховали, я дуже вдячний, Янгок-ака. Але ж і я постарався відробити свій борг на совість!

— Доброта мулли Янгока безмежна: він і зараз допоможе тобі, — провадив далі Уразаєв, не слухаючи «горбаня».

— Кажіть же, найсвятіший, що робити, я на все згоден. Накажете — і я хоч зараз піду й задушу цього Абдушукурова!

І тут я ненароком торкнув ліктем двері. Почувши тоненький скрип, змовники стривожено перезирнулися. Хвилин зо дві вони прислухалися до звуків, що долинали знадвору. Я навіть дихати перестав.

— Це вітер, — сказав нарешті Янгок. — Я вже обміркував, що нам з тобою робити. — Він замовк, допитливо розглядаючи Балтабая. — Завтра… ні, сьогодні ж я поїду до Ташкента, знайду вірних людей, з допомогою яких підшукаю місце, де тобі можна буде сховатися на певний час. А післязавтра ти, прикінчивши тут Абдушукурова, приїдеш — на тому й край!

— Я згоден, — прошепотів Балтабай. — Довіку не забуду вашої доброти, найсвятіший!

— Святі діла задарма не робляться, дитино моя, — посміхнувся Уразаєв. — Ти знаєш, скільки я заплатив, щоб стати муллою при Узункулаці? Півтори тисячі! Та ще тиждень довелося цілу зграю всіляких шейхів поїти коньяком і пригощати пловом. Тож і тобі доведеться розкошелитися, Балтабаю…

— Скільки?..

— Це вже підрахуй сам, сину мій. Вірним людям треба підсунути, за сховок заплатити, інші клопоти… Не можна, Балтабаю, жаліти грошей, коли вирішується питання життя і смерті.

— Та я звичайно… — пробурмотів «мюрид», засовуючи тремтячу руку за пазуху.

— А ще краще, — поспіхом сказав Янгок, блиснувши очима, — віддай мені всі свої гроші. Зберігатиму їх, поки над твоєю головою висить грізний меч правосуддя. Сам знаєш, людина я чесна, копійки чужої не займу…

Балтабай ошелешено подивився на Янгока, промимрив щось невиразне.

— Давай, давай, дитино моя, — сказав Янгок лагідно. — Покладись на мене, як на свого батька. Зачекай, гроші треба рахувати при зачинених дверях, так певніше. — Він устав і рушив до дверей.

Що ближче підходив Янгок до дверей, то швидше я задкував, а коли клацнув замок — я був уже надворі.

Набравши повні груди свіжого повітря, я полегшено зітхнув. Тепер я знав, що мені робити. Я доведу всім, що мулла Янгок, любитель гостро наперченої шурпи з баранини і «святий, що проганяє різних дивів», — ніякий не мулла і не святий, а звичайний шахрай, який прилаштувався біля могили Узункулака. Аби лиш бабуся мені не перешкодила та Закір пристав до моєї компанії. Бо самому-таки моторошно, адже ворог у мене підступний…

Дома була радість — повернулася Донохон. Вона знову могла бігати, плигати. Сестричка кинулась мені на шию і защебетала про те, який у них був гарний лікар: приносив їй щодня цукерок, грався з нею навіть у ляльки, і вона тепер не боїться лікарів, більше того, коли виросте, сама неодмінно стане лікарем, тому що лікарі — найкращі люди на світі.