Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

— Я прив'яжу тебе до дерева трохи пізніше, — пообіцяв я Закіру.

Він нічого не відповів, навіть не обернувся на мій голос. Очі його тужно дивилися на кишлак, що сяяв безліччю яскравих вогників. З вітром долинало до нас мекання овець, мукання корів, брязкіт відер, жіночі голоси.

Незабаром усе стихло, просто над нами став повний місяць, освітивши моріжок і кущі. Шум ріки стало чути дужче. Щось ухнуло в кущах і вмовкло.

— Якщо ти комусь розкажеш про те, що тут побачиш… — почав я з погрозою в голосі, не зводячи очей з мосту, — тоді знай…

Коли з кимось розмовляєш, страх відступає. Тож мені хотілось чути голос друга. Та замість відповіді я почув хропіння. Мій друг, товариш і помічник За-кір спав супокійним богатирським сном. Першої миті я хотів луснути його по маківці, але потім стало шкода Закіра. «Хай поспить, — вирішив я. — Важливо те, що він пішов зі мною. Боявся, а пішов. Може, не хотів, щоб я сам наражався на небезпеку, а може, й справді сподівався позмагатися з дивом».

Я подумав-подумав і надів чарівну шапочку.

— Ти чого тремтиш, Хашимджане? — спитала вона.

— П-промерз…

— Боїшся?

— П-правду кажучи, шапочко моя, трошки боюся…

— Не бійся. Боягузливі ніколи не досягають мети, Хашимджане. Пам'ятай про це.

Я стис палицю в руках і крадькома пішов до містка. Вітер шурхотів прибережними очеретами, вода тихо жебоніла в річці, місяць спокійно висів над головою. Довкола ані душі.

З півгодини посидів в заростях і вернувся до Закіра. Він скинув з себе куртку, розпростав руки і тоненько свистів носом. Я поправив йому голову, щоб — не дай боже! — не злякав мого «дива» своїм хропінням, і приліг поруч. Наближалась, мабуть, північ, бо змагав сон. Може, я й заснув би, коли б раптом не почув обережних кроків. Іде! Я схопився на ноги, міцно стискаючи в руках палицю. Тримайся, Хашимджане! Пора помститися за твою сестру Донохон, за бідного хлопця в картатій сорочці і за все, за все!

Я вийшов назустріч тіні, яка несла в руці щось важке, і крикнув охриплим від хвилювання голосом:

— Стій! Хто йде?

«Див» зупинився, злякано озирнувся довкола і, нікого не побачивши, дуже здивувався:

— Хто там?..

Так і є, я не помилився — це був мулла Янгок. Його голос я впізнав одразу.

Поборовши збентеженість, Янгок рушив далі.

— Кому я сказав «стій»?! — я вибіг до містка і заступив «диву» дорогу.

Він зупинився кроків за десять від мене.

— А хто це сказав? — вирішив схитрувати Янгок. Або ж думав, що йому вчулося: адже він нікого перед собою не бачив.

— Я сказав! Людина. — Тепер мені було не страшно. Єдине, що турбувало мене, — це мій голос. Якщо Янгок його впізнає, все може луснути.

— А чому тоді тебе не видно? — допитувався Янгок.

— Не твоє діло, — відповів я. — Сам скажи, хто ти такий: жовтий чи чорний див?

— Я мулла Янгок, а не див.

Я підійшов ближче і зупинився як укопаний: на Янгокові не було його пошарпаного чапана і поруділої від бруду чалми. Вусів і козлячої бороди теж не було. Смугастий сірий костюм, краватка, новенький фетровий капелюх, насунутий аж на очі…

— Це ти, мулла Янгок? — спитав я. — А де ж твоя борода?

— Я ще надто молодий, щоб носити бороду, — відповів він. — Мені ще сорок два роки.

— Он як?! Але ж ти мулла?

— Був муллою, та минулося, — хихикнув Янгок, потім раптом заквапився — Вибачте, я дуже поспішаю.

— Стій! — крикнув я і, підійшовши до Янгока збоку, постукав палицею по його спині. — Кидай чемодан! Зараз ми подивимося, що там у тебе: кізяки чи голови безневинних людей, яких ти вбив.

— Які кізяки, які голови?! — обурився Янгок. — Я на мокре діло ніколи не йду, громадянине… даруйте, не знаю, як вас величати. Хай це роблять такі дурні, як Балтабай…

— Зрозуміло. Вони будуть убивати, а ти їх покривати, так, чи що?

— Адзуськи! Мені б тільки на московський поїзд устигнути, а там шукай вітра в полі! Дуже мені потрібен ваш Балтабай! Відпустіть мене, громадянине, я запізнююсь.

— Нікуди ти не підеш. — Я тицьнув палицею Янгока в груди. — Помолися краще перед смертю, тому що я вирішив убити тебе! Я жовтий див, чув про такого?

— Див? Жовтий див? — спитав Янгок, анітрохи не злякавшись. — Звідки ти взявся, з казки, чи що? Якби ти сказав, що ти з міліції, я повірив би, але див…

— Я тобі покажу — з казки! — промовив я гнівно і, засвітивши сірника, підніс до обличчя Янгока.

Він злякано впав на коліна.

— Молися, доки не пізно.

— Та я ж не вмію молитися, товаришу див…

— Не вмієш? А коли ти працював муллою, молився?