Пантелеймон Куліш - Байда, князь Вишневецький

Біжи, поскуплюй чергове козацтво

Та розійми сих ворогів запеклих…

Гледи ж, не виціди крові і краплі.

Тульчинський

Біжу, мій князю. Як не розійму їх,

То розіллю холодною водою

(Виходить).

Один з побратимів

Ні, добре Тулумбас воює!

Він голосом і мертвого підняв би.

Бач, як реве! Мов та стара гармата,

Що козаки Грізною прозивають.

Другий

Пресвітлий князю, я тобі не раджу

Коня турецького в табун пускати:

Бо він уб'є твого Арапа, Бурю.

Шкода такого жеребця втеряти!

Байда

Нехай уб'є: сим ділу не зашкодить:

Не коней він, левів мені наплодить.

І між орлами, брате, бій буває,

І цар царя потугою воює.

В боях серця гартуються лицарські,

В боях росте і кріпне дух козацький.

Третій

Се не сідло, престол тобі блискучий,

Наш князю Байдо, Соліман спорудив.

На тім коні-огні, на сім престолі

Рівен ти будеш силою з царями.

Байда

Мене рівнятиме з царями правда,

Котрої по світах з мечем шукаю…

Дивись, дивись! ого! мій чура виріс,

Орудує козацтвом по-гетьманськи.

Четвертий

Тульчинських рід підбивсь аж геть угору,

Пасе передню й у князів старинних.

П'ятий

Я бачив путь іще тогді в нім, князю,

Як він коня допавсь уперше хлопцем.

Так буря крил в Борея позичає,

Так гуррикан степом летить-гуляє,

Не зникне чура твій Самусь без слави:

Співатимуть колись про нього думи.

Байда

Глянь, брате, що він з ними виробляє!

Розвів обох, мов дві отари, різно.

Шестий

Се, князю, справді зроблено мистецьки:

Твого Самусь клейнода не понизив.

П'ятий

Незгірш і се, що москаля придержав,

А турчина у чисте поле випхнув.

Шестий

Дивись, дивись! уже по згір'ю грають,

Долманами, казав би крильми, мають.

Другий

Скотили вже дяки на воза й Бочку…

Мовчить; як міх ковальський, важко дише.

Четвертий

Сей воєвода уломив би спину

І македонському коневі, Букефалу.

Другий

Не встояли б ворота римські, певно,

Коли б таких слоняк дать Ганнібалу.

Третій

А я б його послав наздоганяти

По горах та байраках Мітрідата.

Другий

Не хутко б вітроногого догнала

Московська говоруха черевата.

Шестий

Ся Бочка, по царському повелінню,

Скотилась би і на Кавказькі гори.

Москаль таківський: він із кожі рветься,

Догоджуючи волі самодержця.

Байда

Коли б у нас був сан такий високий,

Ми б звоювали увесь світ широкий.

Коли б ми всі до одного горнулись,

Під нами б і царі, й народи гнулись.

Ми хвалимося, вбогі сіромахи,

І волею і думою одною,

А ще недавно на кривавім Старці

З'єднали Ганжу Андибера боєм.

Під саме небо сипало гультяйство

Вали страшенні, а само вривалось

До пекла в землю, на погибель братню.

Річками кров козацька розливалась,

Теряли ми свою снагу останню.

Тепер наш Ганжа в корчмах гетьманує

Чи в кабаці у Насті Горової,

Та ще й не кидає своєї думки -

Звести до бою козаків зо мною.

Химерна думка! Я вже не боюся

Його потуги: полягла на Старці.

Кому фортуна служить у походах,

До того й перекинуться затяжці.

Ще дав йому й князького недолимка,

Щоб не журився, не вдававсь у тугу;

Дав черес і срібла, щоб позбирались

На його поклик сиві козарлюги,

Ті, що з нудьги, з журби попропивались,

Кабачній Насті все позаставляли.

Бо я задумав одружитись чесно,

Щоб не порвався Байдин рід великий,

Не осягли мої варязькі добра

Князькі підлизи, римські католики.

А без козацтва в князя Константина,

У Василя, не висватать небоги.

І князь Владимер, київський мій предок,

Лицявсь серед походної тривоги.

Як розпущу приставства по містечках,

По селах, городах, манастирищах,

Та поїдять вони у скупердяки

Скирти давняшні й степові добутки,

То мусить з Байдою Василь миритись,

Йому Острогом пишним поступитись.

Тогді ми зараз двинемо на море:

Нехай і турчин знає людське горе;

Нехай орди в Москву не посилає.

І Байди золотом не засліпляє.

Вертається Тульчинський.

Тульчинський

Пресвітлий князю Байдо, пане й батьку!

Розняв посли я по твойму наказу;

Не дав крові у заїди точити,

Твоє житло лицарське плямувати.

Байда

Я бачив, хлоню. Ти справлявсь розумно,

І се твоя заслуга найславніша.

Ти вже мені дев'яту весну служиш,

Покинувши Тульчин, колиску предків,

Отця, і неньку, і братів коханих

Задля мого лицарства занедбавши.

З тобою ми бували і на Рейні,

І поза горами людей видали,