Уильям Шекспир - Збірка творів

Смерть — це вигнання від самого себе;

А Сільвія — це я; таж у вигнанні

Від Сільвії моєї — буду я

В вигнанні сам від себе! Горе, горе!

Смертельне те вигнання! Ясне світло —

Не світло вже, як Сільвії не бачу!

І задля мене радість — то не радість,

Як Сільвії нема. Чи ж можу я

Лиш мріями живить моє кохання?

Задовольнятись привидом блаженства?

Як ніч без Сільвії я перебуду,

Мене не тішить солов’їний спів!

Коли удень я Сільвії не бачу,

Нема для мене сонця в чистім небі.

Без неї я — ніщо! Вона одна

Дає мені життєву силу, й гріє,

І бадьорить мене, й пильнує чуйно.

Вигнанням я від смерті не врятуюсь!

Зоставшись тут, від смерті не втечу.

Утікши звідси, сам себе уб’ю я!

Входять Протей та Ланс.

ПРОТЕЙ

Біжи, хлопче, біжи, біжи і знайди мені йогої

Мерщій! Мерщій!

ЛАНС

Тю-гу! Тю-гу!

ПРОТЕЙ

Що ти бачиш?

ЛАНС

Того, кого ми шукаємо; на його голові немає жодної волосинки, щоб не була вона Валентиновою.

ПРОТЕЙ

Що? Валентин?

ВАЛЕНТИН

Ні.

ПРОТЕЙ

Хто ж ти? Його примара?

ВАЛЕНТИН

І не примара.

ПРОТЕЙ

То що ж ти?

ВАЛЕНТИН

Ніщо.

ЛАНС

А хіба ж ніщо годне розмовляти? Господарю, можна йому полатати спину?

ПРОТЕЙ

Кому ти хочеш полатати спину?

ЛАНС

Нічому.

ПРОТЕЙ

Забирайся, лобуряко!

ЛАНС

А чого ж то, господарю? Адже ж я хочу полатати спину нічому! Ну, зробіть ласку, дозвольте.

ПРОТЕЙ

Геть! Забирайсь, негіднику, кажу я.

Мій друже, Валентине, слово лиш.

ВАЛЕНТИН

Я став глухий для добрих слів, мій друже.

Бо повні вуха маю слів лихих.

ПРОТЕЙ

Тоді свої — в мовчанні поховаю;

Вони жорстокі, злі й немилозвучні.

ВАЛЕНТИН

Померла Сільвія?!

ПРОТЕЙ

Ні, Валентине.

ВАЛЕНТИН

Немає Валентина вже для неї!

То зрадила мене?

ПРОТЕЙ

Ні, Валентине.

ВАЛЕНТИН

Відтоді Валентина вже нема,

Як зрадила мене моя кохана!

Ну, то кажи, як щось казати маєш.

ЛАНС

Синьйоре, є наказ, щоб вас прогнати.

ПРОТЕЙ

Що стать вигнанцем мусиш ти. Так-так, —

Гіркі новини! Маєш ти покинуть

І місто це, і Сільвію, й мене.

ВАЛЕНТИН

О, я вже ситий горем цим нестерпним!

Ще трохи, і воно мене задушить.

А Сільвія про те вже знає?

ПРОТЕЙ

Так,

І присуду жорстокому цьому

(Його-бо не скасовано ще й досі)

Вона пожертвувала море перлів,

Що їх усі сльозами звуть; і, впавши

Своєму батькові до ніг, ридала

Й ламала білі рученьки свої,

Які немовби крейдою взялися,

Немов поблідли від тяжкого горя.

Та ні благання, ані зойки тужні,

Ні срібних сліз потоки, ні покірне

Колінкування перед лютим батьком, —

Ніщо йому не зворушило серця!

Ні, мовив він, як схоплять Валентина,

То муситиме вмерти! — і дочку,

За те, що так за тебе обставала,

Ту ж мить звелів він кинути в темницю

Й погрожував гнівливо залишити

Її в отім ув’язненні навік.

ВАЛЕНТИН

Ні слова більш, якщо останнім словом

Мене убить не хочеш! А коли

Цього ти хочеш, то прошу сердечно:

Шепни його мені на вухо, хай

Кінцевим буде слово те акордом

До неомірної моєї туги.

ПРОТЕЙ

Ой, не журися тим, чого направить

Не можеш сам. А краще пошукай,

Як лихові зарадити найліпше, —

Всі людські злигодні зціляє час.

Як тут зостанешся, ти не побачиш

Коханої і тільки наразиш

Життя своє на небезпеку, друже.

Підпорою в коханні є надія;

Озбройся нею і скоріш тікай, —

Вона-бо захист від думок тужливих.

Твої листи летітимуть сюди,

Хоча ти сам далеко будеш звідси;

Шли їх мені, щоб я передавав їй,

Щоб раз у раз на сніжно-білих грудях

Могла ховати їх твоя кохана.

Спливає час! Розмови ці даремні!

Хутчій рушаймо! До міської брами

Я проведу тебе; ми поговорим,

Як раду на твою знайти біду.

Якщо ти Сільвію кохаєш справді,

То бережи себе, хоча б для неї.

Обачний будь! Ну, поспішаймо, друже!

ВАЛЕНТИН

Будь ласка, Лансе, як побачиш Спіда,

Скажи, щоб він поквапивсь коло брами

Північної мене догнати.

ПРОТЕЙ

Дурню,

Знайди його! Ходімо ж, Валентине.

ВАЛЕНТИН

О Сільвіє! О Валентин бездольний!

Валентин і Протей виходять.

ЛАНС

Я тільки дурень, бачте; а проте мені вистачило глузду, щоб збагнути, що господар мій — шахрай; атож, ніхто інший, як негідник! Ні одна жива істота не знає й не відає, що я закоханий; а проте я направду закоханий: цієї таїни не витягнеш з мене навіть цугом; і того не витягнеш нізащо, в кого я закоханий; а проте це — жінка! Але хто ця жінка, я не скажу й самому собі; а проте це сільська дівчина, корівниця; одначе вона не зовсім дівчина, бо в неї були вже хрестини; проте — вона таки дівчина, бо вона дівчина-служниця в свого господаря і працює у нього за плату. Вимуштровано її краще, ніж водолазного пса, а то вже дуже багато для простої християнської душі. Ось реєстр (добуває папірця) її чеснот. (Читає) «Перш за все, вона може носити й приносити». Ну, що ж, адже ж більше зробити не здужає й коняка; ні, коняка приносити не може, вона може тільки носити; виходить, моя корівниця краща, ніж будь-яка шкапа. По-друге: вона вміє доїти»; о, бачте, яка чудова якість у дівчини, якщо в неї чисті руки.