Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

Не біля стінки я, й не кров моя холоне,
і вітер не тріпа розірвану шинель, —
під громом і дощем розкидано колони,
і б’ють броневики в обличчя нам огнем.
   Ой, б’ють броневики… Атака на залізо…
   Гарячим дзвоном б’є… а в роті з пилом кров…
   З розбитим боком смерть по рейках лізе, лізе…
   І кров’ю капотить на щебень семафор…
І згадується знов далекий полустанок,
і од снаряду дим над житом раз у раз…
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,
й свободи на землі ще не прийшла пора?!
   Де пил і бур’яни, під небом Перекопу
   парує тепла кров аж до далеких зор…
   Я чую, як гуде в диму земна утроба,
   де падали вони під орудійні зойки…
І все, куди не йду, далекий полустанок
і од снаряду дим над житом раз у раз…
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,
й свободи на землі ще не прийшла пора?!

   Минай, проклята ніч, минай!
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край.
       Ша, моє серце, ша!..

Терпкий холодний жах… Вітри мої кохані…
Я мрію розіп’яв на золотій стерні.
В степах блукає дзвін над синіми снігами,
і меркнуть димарі в рожевім тумані…

Я – чорний єзуїт. Ти не приходь до мене.
Не знатимуть вуста єгипетських очей.
Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн Шопена,
і плаче молодик над схиленим плечем…

Криваві коси хмар, мов згадки про минуле…
Обличчя татарви… далекий стяг… Сірко…
Ах, не піду тепер я по садках Стамбула,
на скелях Хортиці не розкладу огонь!..

Минай, проклята ніч, минай!..
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край.
    Ша, моє серце, ша!..

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей ви, зорі ясні… Тихий місяцю мій…
Де ви бачили більше кохання?…
Я для неї зірву Оріон золотий,
я – поет робітничий останній…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

Голову розбив я об каміння неба, —
на заході морок, на заході кров…
І в нестямі вітер утікає степом,
ніби блиск останній скинутих корон…

О мої шукання, мрії-метеори…
Не шумує листя, в жилах не вино, —
місяць народився ніби тільки вчора,
а уже блукає на степу давно.

Ох моє телятко… Як тебе спіймати,
щоб віки горіло ти в душі моїй…
Доки ти од мене будеш утікати
і ховатись раптом в голубій траві…

Я даремно руки в небо простягаю, —
на худих долонях тільки тихий сміх…
І розбив об небо голову з одчаю.

Вітер…
Сніг…

На шматки порізав свою душу
й зашпурнув їх ген-ген я од себе…
І несуться вони метеорами десь по далеких світах…
В порожніх грудях тільки вітер віє,
і тоскно шарудять сніги…
Там посадив я чорную лілею,
в ній заховалося моє щастя
і тре синенькі рученята,
і дивиться з благанням навкруги.
   Сніги,
   сніги…

Я знов один. Покірно одгоріли далі.
Й дарунок твій – малиновий платок
круг шиї ліг. І в золотій печалі
не прилетить в мою кімнату Бог —
    не прилетить… і крилами кохання
    не зашумить привітно над крильцем.
    Лиш привид твій розтанув у тумані
    і все в сльозах нахилене лице…
Гей, на огні далекого Версалю тебе вели.
Блищала тоскно сталь…
І, може, де в півтемній тихій залі
цілує хтось вишневії вуста…
    й сорочку рве… і вже криваві руки
    біля твоїх розкиданих колін…
    І весь в крові від огненної муки
    уже лечу далеко од землі…
І вже внизу крізь ґрати зачорніло,
де вартовий карбує мірний крок,
біля вікна знайоме мертве тіло
й дарунок твій – малиновий платок.