Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

Экз. № 1

По имеющимся в КГБ при СМ УССР данным, среди отдельной части творческой интеллигенции и молодежи распространяется текст речи, якобы произнесенной поэтом А. Малышко на похоронах В. Сосюры. [3] В. Сосюра помер 11 січня (насправді 8 січня 1965 р.).

На документі штампи: «Особий сектор ЦК КП України. ТАЄМНА ЧАСТИНА. Вх. № 1091/16 «5» арк. «29» III 1965 р. ПІДЛЯГАЄ ПОВЕРНЕННЮ»; 2. «Контроль»; резолюція: « т. Скаба А. Д. Доповісти . П. Шелест»; помітка: «На президії про цю промову я доповідав зразу ж після похорон. Скаба» .

ГДА СБ України, ф. 16, оп. 3 (1968 р.), спр. 2, арк. 56.

Оригінал. Машинопис на бланку.

[Додаток]

«Дорогі люди, тяжко, невиносимо тяжко прощатися з тим, хто був тобі вчителем і братом, порадником і другом по зброї і по душі, а прощатися ж треба. Склав свої крила соловей нашої пісні, кароокий син України, Володимир Сосюра. Віддзвеніли червоні зими, відпадали його сині зорі, змовкли уста, які так недавно славили людське кохання, красу і ніжність. Чарівне його слово, його пісня поселялись в серці кожної людини, робили її добрішою, благороднішою, ласкавішою. Мудрі люди казали колись: «Життя коротке, та безмежна мука і незгладиме творче ремесло…»

Дорогий брате Володимире, обірвалось твоє життя, і ми прощаємось з тобою, та не прощаємось ми з срібними дзвонами твоєї поезії, з твоїм словом, зітканим з блакитних небес України, з щедрих дібров і ланів, із (1 сл. [4] Так у документі. ) революцій людського серця. Посмутніла твоя хата, Володимире Миколайовичу, посмутніли наші очі, зажурилась Україна. Та немає краю в тихому Дунаю, та немає процвітку вічному дереву життя, а люди сьогоднішнього дня і прийдешнього покоління будуть приходити до твоїх пісенних джерел і черпатимуть в них натхнення і радість. І до твого прийдешнього, яке ти розвивав (2 сл. [5] Так у документі. ) комуни, за яке ми боремось багато літ, ми прийдемо з твоєю піснею на устах. Такий ти ніжний і тривожний повік житимеш з нами. Прощай, наш український Бояне, прощай! Той, хто вийшов з народу, повинен віддати свою душу, своє серце, свої натхнення, вогонь і все життя своє народові. Ти таким і був. Не було в тебе інших помислів, крім народу, не було в тебе іншої турботи, як тільки служити щиро йому, своєму вишневому українському народу. І коли в тебе була своя радість, вона була народна, і коли в тебе були смутки, вони були теж народними. Син революції, ти почав пісню і боротьбу під її щитом і прапором.

Серце українського поета шикує нас в одні ряди, щоб ми не були безбатченками і людьми, не помнящими родства. Щоб з наших сердець і наших дум виростали Шевченки і Франки, щоб ми не збивали квіти на молодих гілках нашої української поезії, які ти так по-батьківському опікав. Журиться сьогодні вся Донеччина за своїм великим сином. Чорніють від смутку копри і далі, плаче Донецький степ від великої туги за своїм співцем. Ти був душею робітничого класу, в століття вніс цю душу своєю поезію, величчям, безсмертям.

Тепер ти не зможеш там бувати, але між Донецьких степів буде ходити твоє ніжне і полум’яне слово, яке великий поет міг написати.

Яке безмежне повинно бути почуття людини, що могла так сказати, і як жаль, що і велику любов свою [7] Так у документі. хотіли вирвати з твого серця і заслати в далеку Сибір. Скільки передчасних сивин пало тоді на твою голову і, мабуть, тепер доречні були б слова Шекспіра:

Хай прокляття впаде на голови тих, що це робили, вкоротивши цим тобі віку. Ми, осиротілі, лишаємось з своєю великою любов’ю до людей, до слова, до поезії, до великої нашої матері – України. Камінь розпадеться і дерево тисячоліття розцвіте і опаде, а твоя поезія залишиться, і хай не ждуть сноби, що наше слово, наша рідна Україна зникне, бо Україна безсмертна, як безсмертний ти в ній. Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою йде дуже холодний. Над твоєю труною в цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, свої звичаї так, як ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну»: