Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

Зустрілись в квітні ми. На сонячні галяви
вже вечір голубий задумливо звисав…
і рядом з ним зоря, нервова і смуглява,
ховалась за доми, як золота коса…

Й нам путь тепер одна. Внизу старе захляле…
дим іншого життя нам вітер з гір несе,
і теплим молоком душа моя проллялась
на жито золоте твоїх дзвінких пісень…

Рипнула дверима осінь,
з пилом закрутився жовтий лист,
а за ним простягся по дорозі
передсмертний листопаду блиск.
І тремтяче перекотиполе
притуляється до ніг благанно,
мов шепоче:
«Як же рано… як же умирати рано!..»
І котиться геть, таке безпорадне і голе…
Неба прозорі очі
затулило віями-хмаринами.
Вітер щоки цілує, лоскоче,
поросям верещить між колінами…
І навколо так холодно, холодно,
наче в жилах вся кров замерзла!
Серце моє, піснею проколоте,
вже не буде нам тепло й весело.

Розстилає вечір рядна,
глек зорі червоноточить…
Моя пісня – неоглядна,
а душа – печерний хлопчик.

На Захід, на Захід, на Захід!..
Заломила руки зоря.
Виють собаки
не зря…
Електричним поривом, подихом гроз
до бою, до бою на Захід…
Перестав вовтузитись і плакать
на снігу розстріляний мороз…
Котяться хвилі широко —
хвилі-мовчанки до ніг…
Місяцю куля влучила в око, —
ніч.
Але я не впаду до колін і ніколи
не буду спати.
На устах запеклася піна —
моя кривава мати…
І сичить під ногами вітер…
Мов до серця чимсь припекло,
мов голосять, жаліються діти
за селом…
Електричним поривом, подихом гроз
до бою, до бою на Захід!..
Перестав вовтузитись і плакать
на снігу розстріляний мороз…

Хто розуміє цей жах, коли душа така одинока?…
Коли хочеться кривавими пальцями
схопити за горлянку небо
    і видерти йому останнє око – Сонце…
то розуміє цей жах, коли душа така одинока?…

Моє серце – Благбаз [10] Благбаз – Благовіщенський базар у Харкові. в часи військового комунізму,
коли далі були такі пахучі, такі червоні…
А тепер всі в крові, і душа, і долоні, —
і пропадають мої огні за муром…

О, моя далека Революціє!..
    Одгукнись на мої крики лунко!
Скоро буде вечір
і в тихій кімнаті зазгучать, заридають
    солов’ї поцілунків.

Скоро
   буде
      вечір.

Коли буде знати про Перекоп кожна дитина,
і зацвітуть електричними зорями і земля, і небо,
коли темп життя так зміниться,
що будуть віки за одну хвилину, —
тоді прийде кінець непу…
О, моя червінькова Україно!..

Коли кожному дурневі стане ясно,
що таке пролетарська культура,
і будуть легендами і сучасні події, і сучасна людина,
тоді згадають і про Володимира Сосюру,
о, моя червінькова Україно!..

А зараз:
моє серце – Благбаз в часи військового комунізму,
коли далі були такі пахучі, такі червоні…
Простягаю в простори криваві долоні,
де пропадають мої огні за муром…

Мені хочеться ходити з одрізаною головою
Данте на руках
і слухать про любов до Беатріче…
    Шелестіли жита, хвилювали жита,
    а між ними розкидано маки.

    Там,            там
         там, там
          козаки,
          козаки,
          козаки…

  Місто.
    Ніч.
 Огненні крики в повітрі…
 Хто це на вухо мені
 виє тоненько і хитро?…

   Голову я нахилю, —
   дивиться грізно хорунжий…
   Мамо, а може, я сплю,
   може, чого занедужав?…

  Місто.
    Ніч.
 Огненні крики в повітрі…
 Хто це на вухо мені
 виє тоненько і хитро…
Шелестіли жита, хвилювали жита,
а між ними розкидано маки.

Там, там
    там, там,
     козаки,
     козаки,
     козаки…
Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках
і слухать про любов до Беатріче.

Оддзвонила давно Революція.
Чую, чую – бетони кричать…
І нікому тепер не молюся я,
й запеклася на серці печаль.
І солодко сміються вітрини,
а сніжинки в розпуці летять…
Десь далеко цвітуть мандарини
і задумано хвилі шумлять…