Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

До найповнішого десятитомного видання творів В. Сосюри, що побачило світ у 1970–1972 рр., не ввійшло багато віршів, балад і поем, які друкувалися у двадцятих роках і в періодиці, і в окремих збірках чи томах вибраних поезій. Табуювали майже все, що стосувалося національного питання, особливо мовних проблем, історії. У книжці вибраних творів поета «Засуджене і заборонене» (Нью-Йорк, 1952) було опубліковано лише деякі вірші й уривки із поем, більшість яких не передруковувалася в Україні. Але там не було значної кількості творів із варіантами, що, здавалося, навічно заховані у «спецхранах» державних архівів. Там вони пролежали до кінця вісімдесятих, трохи не до проголошення незалежності України, коли з майже всього доробку поета було знято офіційну заборону.

Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкращу частину якої десятиліттями тримали у спецфондах недоступною навіть для дослідників його творчості, ще раз переконуєшся в тому, яким великим і незнищенним був талант поета. Власть імущим не вдавалося приручити його ні державними преміями, ні урядовими нагородами. Попри наявність значної кількості кон’юнктурних творів (про партію, з якої його двічі виключали, чи про «жовтень», проти поборників якого він воював у лавах війська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динаміта» і міг потрясати читачів і слухачів своєю поезією. Багато його творів, серед них і неопубліковані, які розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути національній свідомості. Велика творча інтуїція підказувала йому в той час (у травні 1944 р., коли вже було зламано хребет нацизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а інші мають розчинитися «в слов’янському морі», точніше – в російській культурі. А тому й вірш «Любіть Україну!» в багатоголосому хорі пісень і гімнів на честь переможного наступу радянської армії і «вождя народів» Сталіна був чи не єдиним твором, який нагадував, застерігав, що

В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими болями свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови.

В. Сосюра висповідався перед читачем у своїй поезії, а ще більше – в автобіографічному романі «Третя Рота». Але, звичайно, його спадщина потребує нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б і наукова біографія, жанр якої сьогодні став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослідниками творчості В. Сосюри, які мають чесно та об’єктивно сказати про одного з найвідоміших українських поетів-ліриків XX ст. Згадаймо при цьому позицію делікатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В. Сосюрі тритомнику своїх «Вибраних творів» зробив такий напис: «Дорогому Володимирові Миколайовичу Сосюрі – одному з найбільших поетів Радянської України, – та ні, – поетів усього світу! Лірик – а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний».

На початку 1980-х років доля звела мене з видатним лікарем-терапевтом, поетом і перекладачем Миколою Демидовичем Фененком, який на той час працював в академічному санаторії «Феофанія».

Я давав Миколі Демидовичу читати ще не опубліковані твори В. Сосюри, а він розповідав мені про останні дні життя поета, яке обірвалося 8 січня 1965-го в санаторії «Конча-Заспа». Лікар обіцяв повідати мені ще багато дечого, але моя путівка закінчилася, і я мусив приступати до роботи.

На жаль, розповіді М. Фененка я не записав, а його передчасна смерть, причиною якої стали недоброзичливці, котрі завдали лікареві-фронтовику й інваліду війни тяжкої психологічної травми, не дали змоги його доньці Оксані завершити навчання в аспірантурі Інституту літератури.

Якось поет Олексій Довгий розповів мені, як у видавництві «Дніпро» в 1962 році мала вийти збірка поезій Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Її вже підготували до друку, але без дозволу згори, тобто із ЦК КПУ, книжки тоді не виходили, а тим більше такої опальної авторки, як Ліна Костенко. І не тільки її – ще чимало рукописів надовго залягало в архіві видавництва. Побоюючись за долю авторського примірника «Зоряного інтеграла» з багатьма правками і вставками в тексті, О. Довгий на свій страх і ризик забрав її з архіву видавництва і передав на ознайомлення Г. Кочуру. Мудрий і досвідчений конспіратор Григорій Порфирович передав її «на розгляд» Д. Паламарчуку, який вирішив «одягнути» рукопис у темно-оранжеві палітурки, щоб познайомити ще декого з цією невиданою книжкою. Рукопис розглядала таємна редакційна рада – І. Світличний, Г. Кочур, Д. Паламарчук, М. Лукаш і звичайно ж О. Довгий. Очевидно, саме з цього примірника робили самвидавівські копії, які поширювали серед довірених людей. Напевно, саме за одним із авторських примірників було видано «Зоряний інтеграл» за кордоном, а першотекстом стала авторська верстка з видавництва «Дніпро». Але оригінал єдиного примірника збірки завідувач редакції поезії, драматургії та кінодраматургії О. Довгий вирішив передати на збереження в надійні руки – своєму лікарю М. Фененку, про що я довідався майже через сорок років.