Лопе де Вега - Собака на сіні (збірник)

На це вказує вибір імен героїв комедії. Діана де Бельфлор, безумовно, багато чого успадкувала від давньогрецької богині, на чию честь названа. Прізвище Бельфлор перекладається як «прекрасні квіти». Це молода, вільна, непокірлива жінка, мінлива, загадкова і непередбачувана, мов Місяць, що є покровителем богині Діани. Вона вимушена вийти на полювання за чоловіком. Шляхетна дама не чекає пасивно, а діє. «Діана перебирає на себе амплуа мужньої жінки ( la mujer varonil ), виявляє ініціативу і відіграє активну роль. Ризикуючи своєю репутацією, вона закохується в Теодоро і поводиться, як мисливиця, підтверджуючи право на ім’я своїм умінням заманити жертву до палацу». Щоправда, «наша героїня відрізняється від типу „вродливої мисливиці“ в тому сенсі, що антична богиня живе на вільному повітрі, виходить на полювання і вдягається у шкури диких тварин. Натомість Діана перебуває у лабіринті-палаці і вільно почувається серед жалюзі, килимів, гобеленів, загорож, темних переходів і сходів, які, здавалося б, повинні ускладнювати її рух. Замість шкур вона вбирається у розкішні сукні відповідно до того аристократичного середовища, в якому існує, проте, своєю чергою, такий суто жіночий тип одягу не заважає їй стати мужньою жінкою, готовою боротися за задоволення свого бажання, незважаючи на соціальні умовності», – зауважують Естер Фернандес і Крістіна Мартінес-Карасо.

Ім’я секретаря також вибране не випадково: Теодоро (від грецької Тheos – Бог i doron – подарунок). Таким чином, коханий Діаною чоловік є водночас для неї і богом, і подарунком долі, але таким богом і таким подарунком, яких вона повинна завоювати сама, щоб потім віддатись під їхню владу. Для цього Діана спочатку сама має стати подарунком, тобто знайти пристойну форму запропонувати себе в якості «коштовної страви», аби потім мати всі права на те, щоб «з’їсти» Теодоро. Розвиваючи цю «гру» з іменами, можна також стверджувати, що іронічний смисл п’єси полягає в тому, що, ставши вільною заради досягнення мети – задоволення свого бажання, Діана знову повинна стати рабою свого бога, свого чоловіка, свого Теодоро, який насправді не є взірцем доблесті і честі. Проте, будучи свідомою цього, Діана все одно врешті-решт приймає його таким, який він (разом з його таємницею) є, і виходить за нього заміж, адже суспільство не залишає їй жодного іншого виходу.

Вираженням складного внутрішнього конфлікту Діани є її специфічне поводження з Теодоро та оточенням. Вона то використовує наступальні тактики у стосунках зі своїм секретарем, то стримує себе під тиском соціальних і сексуальних заборон. Графиня насправді нагадує «собаку на сіні», що ластиться до свого хазяїна, коли той іде, і кусає його, коли той занадто наближається. Е. Фернандес і К. Мартінес-Карасо у своїй розвідці довели, що визначальним чинником такої стратегії зваблення-відштовхування є залежність жінки від чоловічого погляду, який бачить її як члена суспільства нижчого ґатунку, як об’єкт сексуального бажання, як істоту пасивну і слухняну. Діана використовує шаблони чоловічого способу дивитися на «слабку» стать, намагаючись завоювати Теодоро. Коли їй це починає вдаватися, вона лякається успіху, тому що остаточна перемога означатиме втрату доблесті і честі. Вона сама хазяйка і вища за статусом за Теодоро, що дає їй змогу дивитися на нього згори вниз, але вона ж водночас і жінка, від якої вимагається дивитися на чоловіка знизу вгору.

З одного боку, її активність як жінки проявляється в тому, щоб бути на виду у чоловіка, примушувати його мимоволі стежити за нею, завжди її бачити. Це досягається завдяки складній грі жестів, наказів, правил спілкування, якими Діана як хазяйка зловживає. Теодоро – лише секретар, і тому вона може дозволити собі дивитися йому прямо в його обличчя, довго розмовляти з ним, примушувати читати написані нею самою любовні поезії, внаслідок чого його сексуальне бажання настільки зростає, що йому нічого не залишається, як відводити або опускати очі. Діючи і говорячи в такий спосіб, вона розпалює його пристрасть, подаючи йому надію.

З іншого боку, уявлення про доблесть і честь гальмують сміливість жінки і примушують її вигадувати різні способи, за допомогою яких чоловік може побачити її якомога ближче, навіть отримує можливість доторкнутися до неї, але при цьому фізичний контакт завжди буде вчасно перервано і правила пристойності не будуть порушені. Тут Діана використовує цілу низку провокацій, наприклад, інсценізує своє падіння, щоб примусити Теодоро подати їй руку. У деяких випадках це бажання і небажання фізичного контакту з коханим набуває негуманних форм, наприклад, в епізоді, коли Діана, розлючена ревнощами, розбиває Теодоро носа. Іноді складається враження, що відносно свого секретаря, як зауважує В. Діксон, вона «керується своєю садо-мазохістською чутливістю та соромом, спричиненим тим, що бажання, яке її переповнює, сприймається нею як безчестя». Візуально-вербальний код спілкування між персонажами є відображенням безкінечної гри-боротьби, яка є результатом примхливого поєднання незадоволеної сексуальності, обра́з, завданих нерівними соціальними станами коханців, – усіма тими типовими любовними травмами, які Лопе де Вега вивів на сцену.