Лопе де Вега - Собака на сіні (збірник)

Отже, Лопе де Вега був «природним фахівцем з еротології» (Естер Фернандес і Крістіна Мартінес-Карасо), тому немає нічого дивного в тому, що він є автором такої взірцевої комедії кохання, як «Собака на сіні». Очевидно, письменник зміг так майстерно зобразити любовну пристрасть у своїй п’єсі тому, що сам протягом усього свого тривалого життя палав нею. Вона нерідко ставила його в незручне і небезпечне становище, але вона ж несла його вгору і кидала вниз. Як і його персонажі Діана і Теодоро, драматург знає, що означає запалюватися бажанням, любити щиро й водночас бути прагматиком і використовувати кохання задля досягнення власної цілі. Так само як і вони, у своєму житті письменник балансує на межі сексуального і духовного. «Собака на сіні» – це твір, в якому складаються і розкладаються любовні трикутники, вирують ревнощі і в якому закохані ведуть нескінченні вербальні дуелі, якими так захоплюються глядачі.

Комедія є показовою п’єсою Лопе де Веги і в тому сенсі, що в ній чітко проявились ознаки тієї революції, яку він здійснив у царині драматургії. Взагалі доробок письменника вражає своєю масштабністю. Він залишив після себе колосальний спадок, який налічує сотні (а то і тисячі) п’єс, томи поезії (сонети, оди, вільянсикос, романси, послання, еклоги, пісні, поеми) й романи «Аркадія» (1598), «Паломник своєї батьківщини» (1604), «Пастухи з Віфлієма» (1612) і «Доротея» (1632). У своєму віршованому трактаті «Нове мистецтво писати комедії» (1609) Лопе зізнається, що є автором тисячі п’ятисот комедій. Його учень Хуан Перес де Монтальбан нарахував, що перу вчителя належить тисяча вісімсот комедій і понад чотириста аутос сакраменталес. Звичайно, в істориків літератури такі фантастично високі показники креативності викликають сумнів. На сьогодні більшість спеціалістів погоджуються з результатами досліджень іспаністів Морлі й Бруертона, які довели, що серед текстів, які безперечно були створені Лопе, фігурують 314 комедій. Ще 187 комедій йому приписується, 27 вірогідно були написані ним, автором ще 73 він теоретично міг бути, а ще 87 точно не його. Звичайно, науково обґрунтовані підрахунки значно відрізняються від тих, що навели Лопе де Вега і Монтальбан, але й вони вражають. Історики й досі не можуть зрозуміти, звідки цей чоловік, який був постійно втягнутий у вирій пригод, знайшов сили і час, щоб так багато написати. Ще сучасники виражали здивування тією спонтанністю, природністю, широтою і продуктивністю, з якими жив і творив письменник. Сервантес, який вважав його своїм суперником на ниві театру, охрестив його «чудовиськом природи». Для інших шанувальників його таланту він був «інтелектуальним Феніксом», «Феніксом Іспанії», «Феніксом геніїв».

Творчість Лопе де Веги припадає на поворотний момент в історії іспанської драматургії й театру золотої доби. Точніше буде сказати, що сам письменник був цим поворотним моментом, адже він синтезував усі жанрові традиції, які були відомі на той час (античні, іспанські, італійські) і революціонізував розуміння комедії і взагалі драми як роду. Він застає усебічно розвинену театральну культуру з великим колом авторів, з власною акторською традицією, із сформованою системою театральних професій. На той час в Іспанії було три простори, в яких ставилися вистави: 1) корралі – стаціонарні міські театри; 2) собори, церкви і прилеглі до них площі й вулиці і 3) придворні театри – палаци з парками, які належали королям та представникам іспанської аристократії. Кожен з цих просторів надавав різні можливості драматургам для реалізації своїх задумів.

Корралі, які швидко поширювались Іспанією починаючи від 1565 р., становили собою внутрішні дворики, оточені з усіх боків стінами будинків, з помостом, який використовувався як сцена і примикав до однієї зі стін. Над більшістю корралів не було дахів, за винятком піддашка над сценою, перед якою були розташовані крісла і лави для глядачів. За дійством також можна було спостерігати з вікон будинків. Там під час вистави знаходилися люди заможні й привілейовані. Простолюду також дозволялося приходити до театру, тільки йому відводилися стоячі місця. Незважаючи на соціальну градацію у розподілі місць, у корралі представники різних класів мали можливість перебувати поряд, чим ставили драматурга перед важкою проблемою, адже він вимушений був писати п’єси таким чином, щоб задовольняти смаки усіх. Водночас автори п’єс і постановники комедій для корралів були обмежені у виборі засобів сценографії. Незважаючи на цілий арсенал прийомів, які перетворювали п’єси на яскраве видовище: на розмаїття жанрів, наявність чітко визначених амплуа персонажів, використання декорацій і костюмів, музичного супроводу, головним засобом творення театральної реальності залишалося слово.