1598 року письменник одружується вдруге з Хуаною де Гуардо, дочкою заможного м’ясника, який був постачальником двору його Величності короля. Палка пристрасть навряд чи була причиною цього кроку, адже найшвидше нареченого приваблював великий посаг, який давали за дівчину. Принаймні так писали у сатиричних віршах, до створення яких доклали руку відомі літератори того часу, зокрема дон Луїс де Гонгора. Того ж року побачив світ пасторальний роман «Аркадія». На його обкладинці Лопе де Вега, натякаючи на своє шляхетне походження, розмістив герб свого другого прізвища Карпіо, який зображує дев’ятнадцять веж. За ці свої підставні спроби зарахувати себе до аристократії він знову стає об’єктом дошкульної сатири Гонгори.
Після того як Філіпп ІІ наказав закрити театри, драматург залишився без засобів для існування і знову поступив на службу до маркіза де Сарріо. Ще до одруження з Хуаною де Гуардо розпочався роман Лопе з комедійною актрисою Мікаелою де Лухан, яка також була заміжня і вже мала двох дітей. Після того як чоловік Мікаели поїхав до Перу, вона почала відкрито жити з письменником у його оселі, народила йому дітей, у той час коли законна дружина Хуана де Гуардо перебувала у Толедо.
Скандальна слава Лопе підсилювалася ще й тим, що він використовував кожну можливість, аби розповідати про своїх коханок у творах, називаючи їх вигаданими іменами. Коли у 1608 році пристрасть до Мікаели де Лухан (Каміли Лусінди) охолола, Лопе забирає до Мадрида свою законну дружину й дітей і оселяється в будинку, в якому проживе до смерті й напише свої найкращі твори, оточений квітами, рідкісними книгами і витворами мистецтва. Час від часу його гризуть докори сумління, що врешті-решт спричиняє те, що 1609 року він вступає до Братства Рабів Святого Таїнства, а трохи згодом стає чиновником інквізиції. Книга поетичних текстів «Священні рими» виражає його прагнення до побожності.
1613 року помирають з коротким інтервалом його дружина і шестирічний син. Лопе поселяє у себе в будинку двох молодших дітей від Мікаели де Лухан, дівчину Марселу і хлопчика Лопе Фелікса. Перетнувши межу п’ятдесяти років, письменник переживає гостру духовну кризу і вирішує стати ченцем, що не заважає йому під час підготовки до прийняття сану дозволяти собі заводити короткочасні любовні інтрижки. У 1614-му Лопе служить свою першу месу як чернець у тому самому монастирі кармелітів, де була похована його дружина.
Рішення стати ченцем не рятує його від любовної хвороби. 1616 року Лопе запалюється останнім глибоким коханням до Марти Неварес Сантойо, яку в своїх віршах називає іменами Амаріліс або Марсія Леонарда. Їй виповнилося двадцять три роки. Її у віці тринадцяти років батьки видали заміж за одного негоціанта. Лопе описує Марту як вершину фізичної й духовної досконалості, як істоту з вишуканими смаками і витонченою чуттєвістю. Вона ідеально підходила драматургові, але їхньому одруженню заважали його сан священика і її статус заміжньої жінки. Любов до Марти надала Лопе нового життя. У них народився син, внаслідок чого їхні таємні стосунки стали відомими всьому Мадриду і, звичайно, чоловікові. Вкотре драматургу довелося проходити смугу судових процесів, метою яких було отримання Мартою дозволу на розлучення. Доля наче стає на бік коханців, адже її чоловік несподівано помирає, що викликає у Лопе цілу хвилю жорстких і безсоромних жартів. Проте радість його була короткою.
Марта переїхала до будинку письменника, в якому жили всі його законні й незаконні діти. У неї розпочалася хвороба очей, згодом вона втратила розум, а у 1632-му померла у віці 40 років. На той момент драматург уже був сімдесятирічним старим. Оточений шаленою славою, він почувався покинутим і самотнім. Його улюблений син Лопе Фелікс, якого йому народила Мікаела де Лухан, потонув на острові Маргарита (на півночі Венесуели). Його смерть стала нищівним ударом для Лопе. Трохи пізніше сімнадцятирічна Антонія Клара, його дочка від союзу з Мартою де Неварес, була зґвалтована придворним, наближеним до графа-герцога де Олівареса. За словами Хусто Фернадеса Лопеса, «доля помстилася Лопе тією самою зброєю, яку так часто використовував він сам». Розбитий горем і з порожнім гаманцем, він помирає 1635 року. Уся столиця прийшла, щоб попрощатися з ним під час похорону, який тривав дев’ять днів.
«Лопе, на відміну від Дона Хуана, був наділений невичерпною здатністю любити», – писав про драматурга Х. Ф. Монтесинос. Це була людина, сповнена колосальної енергії, запальна, м’яка, щира, пристрасна і відкрита. Серед інших іспанських авторів золотої доби його вирізняють демократизм, оптимізм і схильність до імпровізації. Його характер і спосіб життя просякнуті протиріччями, типовими для ренесансно-барокової людини. З одного боку, він відвідував лікарні й займався доброчинністю. З іншого – його любовна пристрасть проявлялася у вибухах насильства. Лопе демонстрував релігійну нетерпимість і рабську відданість своїм меценатам. Як зауважує Хусто Фернандес Лопес, «його дух коливається між прагненням тілесних блаженств і середньовічним неоплатонізмом». Зітканий із крайнощів, він був ідеально створений для драматургії і надзвичайно успішно реалізував себе на цій ниві.
Читать дальше