Лопе де Вега - Собака на сіні (збірник)

Командоре, будьте певні,
що в усобній цій війні
я на тій же стороні,
що й мої шляхетні кревні.
Якщо нам потрібно взяти
у бою Сьюдад-Реаль, —
стане блискавкою сталь
у руці моїй завзятій.
І свої, й чужі тепер
будуть знати, будуть бачить,
що не згас мій пал юначий,
відколи мій дядько вмер.
З піхов вийму я меча —
зчервоніє він од крові,
як і хрест наш пурпуровий, —
хай усяк це поміча!
Ну, а де ж тепера ви?
Є у вас якісь солдати?

Їх у мене небагато,
та хоробрі, як леви, —
з ними можна світ добуть!
А в Овечій тій Криниці
люди смирні, мов ягниці,
землю орють, скот пасуть,
всі не зучені до зброї.

Ви в Криниці живете?
Командор
Вибрав я містечко те,
щоб пожити в супокої…
Ну, та вам пора давно
ознаймить васалів збори.

Ще сьогодні, командоре,
я ступлю у стремено.

Не вертався б він довіку!

Це такі твої думки?
Я ж гадала, навпаки, —
ти в журбу впадеш велику.

Щоб запавсь його і слід
до Овечої Криниці!

Ет, були вже гордівниці, —
спершу серце наче лід:
він, мовляв, мені не люб, —
а тоді з кохання плаче.

Ні, у мене – інша вдача,
непохилиста, як дуб.

Ой Лавренсіє, дивись,
пить води не зарікайся!

Ні, ніхто не сподівайся,
щоб спіткнулась я колись!
Як же вірить командору,
як любить його мені?
Він мене посвата?

Ні.

А неслави й поговору
про сеньйора-стрибунця
скільки ходить по містечку!
Не одну дурну овечку
він зоставив без вінця.

Та балакаєш ти гарно…

Ти ж, Пасквало, знаєш, мабуть,
він мене вже з місяць вабить,
все даремно, все намарно.
Розкажу тобі все чисто:
Флорес, той поганий звідник,
і Ортуньйо, той негідник,
вже приносили намисто,
і сережки, й шнуровиці,
все до пана підмовляли,
і влещали, і лякали;
тільки то мені дурниці,
не зведуть мене з ума.

Де була у вас розмова?

Там, на річці, край діброви,
з тиждень тому.

Ой дарма…
Все ж тебе він обморочить.

Він? Мене?

Та вже ж не їх.

Ні, на цей твердий горіх
він даремно зуби точить.
Я, Пасквало, не така;
більш люблю що божий ранок
сала спряжить на сніданок
та спекти медівника,
щоб справдешній смак почуть,
та кухлятко варенухи,
як то кажуть, для отухи,
потай матері хильнуть;
більш люблю обіднім часом
наслухати, як шипить,
і клекоче, і кипить
у горшку капуста з м’ясом,
чи, набігавшись доволі,
по звичаю слобожан,
з’їсти добрий баклажан
із сальцем замісто солі,
потім, щоб смагу прогнать,
скількись бубок винограду
(боже, збав його од граду!)
у садку своїм зірвать;
на вечерю, як закон,
вінегрету з’їсти з перцем
та й спочити з чистим серцем,
помолившися на сон,
щоб не ввів нас у спокусу, —
більш люблю таке життя,
аніж слухать без пуття
ту породу хитровусу;
тільки й дбають, супостати,
як свого їм досягти,
щоб з утіхою лягти
і з огидою устати.

Та на те вони митці;
ми їм вірим, необачні,
а вони такі невдячні,
мов ледачі горобці.
Як притисне цих створінь
взимку холод, голод клятий,
то летять до нас у хати:
«Ой рятуйте, цінь-цвірінь!»
Раді навіть крихті хлібній,
що впаде їм зо стола,
а діждалися тепла —
вже їм люди не потрібні;
і не та вже мова в них,
вже нікого знать не хочуть,
тільки з стріхи цвірінькочуть:
«жив-жив-жив!» та «цур дурних!».
Отакі ж і всі мужчини:
поки в них горить жага,
то і «люба», й «дорога»,
і «зоря моя єдина»,
а доб’ється він свого —
і уже не та розмова;
тільки й чуєш: «будь здорова»,
тільки й бачила його.

Ані жодному не вір!