Джордж Бернард Шоу - Пігмаліон

Місіс Гіґінс (щиросердо) . Правильно — і я справді вельми рада бачити вас.

Пікерінґ. Гау ду ю ду, міс Дулитл?

Лайза (тиснучи йому руку) . Полковник Пікерінґ, чи не так?

Місіс Ейнсфорд-Гіл. У мене таке відчуття, ніби ми з вами вже десь бачились, міс Дулитл. Я пам’ятаю ваші очі.

Лайза. Гау ду ю ду? (Граційно сідає на отоманку — на місце, яке щойно звільнив Гіґінс) .

Місіс Ейнсфорд-Гіл (знайомлячи) . Моя дочка Клара!

Лайза. Гау ду ю ду?

Клара (імпульсивно) . Гау ду ю ду? (Сідає на отоманку поруч Елайзи, пожираючи ту очима) .

Фредді (переходячи до їхньої половини отоманки) . Я, безперечно, уже мав задоволення вас бачити!

Місіс Ейнсфорд-Гіл (знайомлячи) . Мій син Фредді.

Лайза. Гау ду ю ду?

Фредді кланяється й сідає в єлизаветинське крісло, не зводячи з Елайзи захопленого погляду.

Гіґінс (зненацька) . Святий Боже! Так — я все пригадав! (Усі витріщаються на нього) . Ковент-Ґарден! (Сприкрено). От чортівня!

Місіс Гіґінс. Генрі, прошу тебе! (Помітивши, що він збирається сісти на край столу) . Не сідай на мій письмовий стіл — ще поламаєш його!

Гіґінс (насуплено) . Перепрошую.

Він прямує до дивана, але дорогою перечіплюється через камінові ґратки та щипці й кочергу; виплутується, бурмочучи прокляття, й закінчує свою руйнівну мандрівку, гепнувши так роздратовано на диван, що аж затріщало. Місіс Гіґінс дивиться на нього, але стримується й не каже нічого.

Западає тривала й ніякова пауза.

Місіс Гіґінс (заговорює нарешті, щоб розпочати розмову) . Як ви гадаєте, чи не задощить?

Лайза. Невелике зниження тиску на заході наших островів захопить і східні реґіони. Ніщо не вказує на значні зміни в барометричній ситуації.

Фредді. Ха! Ха! Ну й сміхота!

Лайза. Чи я щось не так сказала, молодий чоловіче? Б’юсь об заклад, я все висловила правильно.

Фредді. Ой, помру!

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Я так сподіваюся, що не похолодніє! Довкола стільки того грипу. Ще не було такої весни, щоб уся наша родина не перехворіла грипом.

Лайза (похмуро) . У мене тітка померла — кажуть, від грипу.

Місіс Ейнсфорд-Гіл (співчутливо цмокає язиком). !!!

Лайза (тим самим трагічним тоном) . Але я не вірю, що стареньку доконав грип, — її уграбали!

Місіс Гіґінс (спантеличено) . Уграбали?

Лайза. Та-а-а-ак, хай вас Бог боронить! Бо чого б їй помирати від грипу? Тільки за рік до того вона переборола дифтерію. Я сама на власні очі бачила. Посиніла вона, лежала синя-синя. Усі вже гадали, що тітці кінець, але мій батько розливною ложкою знай заливав джин їй в горлянку, аж поки вона ожила — та так раптово, що перекусила ложку надвоє!

Місіс Ейнсфорд-Гіл (вражено). Боже милий!

Лайза (нагромаджуючи одне звинувачення на друге) . Як може жінка з отакою снагою взяти й померти від грипу? А що сталося з її новим бриликом, що мав перейти мені у спадок? Хтось його поцупив! Так ото, кажу, ті, що брилика поцупили, вони ж і її уграбали!

Місіс Ейнсфорд-Гіл. А що означає: «вони її уграбали»?

Гіґінс (квапливо вставляє) . О, це такий модний світський вислів! «Уграбати» когось — це те саме, що угробити.

Місіс Ейнсфорд-Гіл (нажахано до Елайзи) . Та невже ви насправді вірите, що вашу тітку умертвили?

Лайза. Ще б не вірити! Ті нелюди, з якими вона жила, убили б її і за шпильку від брилика, не те що за брилик!

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Але ж хіба правильно чинив ваш батько, що отак заливав спиртне їй в горлянку? Вона ж могла й від того померти!

Лайза. Тільки не вона! Джин був для тітки — що материнське молоко. До того ж, батько стільки заливав його собі в горлянку, що добре знав, які то чудові ліки.

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Ви хочете сказати, що він пив?

Лайза. Пив! Не те слово. Це було щось хронічне!

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Який ви жах пережили!

Лайза. Та ніякого жаху. Це йому ніскілечки не шкодило, я ж сама бачила. Та й не весь час він прикладався. (Весело). Як найде на нього, сказати б, — коли-не-коли. І з кожною краплиною все добрішає й добрішає. От, було, немає в нього роботи, то мати дасть йому чотири пенси й випхає на вулицю, наказавши не вертатись, аж поки не вип’є рівно стільки, щоб став веселенький та добренький. Не одна жінка мусить отак напувати свого чоловіка, аби з ним можна було жити. (Призвичаївшись, вільно, розкуто) . Бачите, річ ось у чім. Якщо чоловік має хоч трохи совісти, то на тверезу голову совість гризе його, і стає він тоді як хмара. Одна чарчина — і де ті гризоти й поділися, ходить собі чоловік щасливий. (До Фредді, що давиться тамованим сміхом) . Слухайте, з чого ви хихочете?