Марко Кропивницький - Дай серцю волю, заведе в неволю

Семен.Ти питаєш? Хіба твоє серце не ясніш моєї мови тобі розказує?…

Одарка.Воно мені завжди каже, що ти мене любиш дуже-дуже, більш всього на світі! І я вірила йому.

Семен.Вір, вір, голубко, йому, доки воно б'ється у грудях!

Одарка (обійма його). Буду, буду вірити! (Помовчала). Он вже й зірочка вечірня зійшла і засяла, отак тепер світло у мене на душі. То моя зірочка! До неї я щовечора молилась; їй одній я розказувала моє горе; перед нею однією я сліз не ховала. Як же небо захмариться і моєї зірочки не видко, то мені так важко стане, ніби навкруги мене все повимре, і я одна, одна на божому світі… Інколи вийду з хати опівночі, сяду на цім місцеві і задумаюсь… Ото й почне мені ввижатись, буцім сидимо ми поруч і тихо балакаємо про кохання, і я ніби бачу тебе, бачу твої очі, схилюся до твоїх грудей і чую, як твоє серце б'ється…

Семен.О моя зоре, мій цвіте рожевий! Я не знаю, я не вмію тобі вимовити, що з серцем моїм діється!.. Скільки було в ньому смутку й горя… А тепер все одлинуло, все забулось!.. Скажи, голубко, за віщо ти мене так любиш?

Одарка.За віщо?… Чудно!.. Коли б серце змогло промовлять словами, то я б і переказала тобі… Воно нібито й промовля, і сама я розумію його мову, та переказати не зможу.

Семен.Правда, серденько! Наодинці й балакаєш з серцем, ніби з людиною, і виспіваєш його й скарги, його й радощі… А захочеш поділитись з ким іншим тією вагою — і не знайдеш мови… Тепер, моє серденько; ми вже ніколи не розлучимось…

Одарка.Ніколи-ніколи, мій голубе…

Семен.А мені, спасибі богові, таки похвортунило!.. Заробив ще більше, як торік: таки ні одного буденного дня не прогуляв, а іноді то й у празник робив, хай господь милосердний простить… Довелось мені, бач, у німців стать на поденну; дивлюсь, вони роблять і в празник; думав я, думав, а далі й кажу собі: невже ж німці не такі люди, як і ми? У них там же в колонії і церква є, кирка по-їхньому, і моляться вони у книжку… Дивишся, уранці він іде до служби божої, а після обід за роботу… Ото дехто з нашого брата почали гомоніти: «Чи й справді ж воно гріх у празник робити?» То інші, а найпаче старі люди, не згодились закон ламати, а другі стали так міркувати: «Тепер, — кажуть, — коли змога заробити добру копійку, то й треба зароблять; а прийде зима, то й робив би, так роботи бракує або й ціна така, що не варт і праці, — от тоді і молитись…» Подумали ми, подумали, перехрестились — та й гайда у покіс!..

Одарка.Не знаю, чи воно гріх, чи ні. (Помовчала). От я заплющила очі, і ввижається мені, що ми сидимо у садку, кругом пташечки тихо щебечуть, і лист на дереві ледве-ледве коливається. Над нашими головами посхилялось гілля; вітер ніби потиху зворухне його і тихо-тихо паросить листям. А лист же так тихо шепотить, так тихо, ніби старенька бабуся, куняючи, шепче онучатам казку. Не ходи нікуди сьогодні, будемо сидіти довго-довго… Заспівай мені яку-небудь пісеньку та тихесенько, так тихо, щоб, окрім бога й мене, ніхто не почув тієї пісні!.. (Схиля голову до його грудей). Як твоє серце б'ється! От я й знову заплющила очі, а все-таки тебе бачу.

Ті ж та Микита.

Микитаспіва за лаштунками:

Одарка (тривожно). Це вже й Микиту несе!

Семен.Нехай собі йде! Хіба він до тебе?

Одарка(встає). А хто його зна. Може… Він вже двічі присилав до мене за рушниками.

Семен.Он як!.. Це, як і торік, знов в'яжеться?

Микитаспіва:

Одарка.Торік, уосени, аж тричі простягався свататись і тепер тієї ж… Приходь на вечорниці! Сьогодні уперше зберуться. Прийдеш?

Семен.Добре! Тільки на хвилину додому забіжу, бо я ще не бачився і з батьком. Прощай!

Одарка йде в хату.

Микита (здалеку). Добривечір, Одарко! (Підійшов ближче). Хто це такий?

Семен.Адже бач, що людина!

Микита.Бачу, та хто? (Придивляється і пізнає Семена). Ти де у біса взявся?

Семен.А ти, певно, з бісом у добрій злагоді, що й против ночі його згадуєш.

Микита.Ач який митець! Мабуть, не вспів і перезутись та швидш до Одарки?

Семен (усміхнувся). Так, так! Захапався, бач, та гаразд і не підперезався! Дуже вже закортіло!