Наталка Доляк - Гастарбайтерки

Віктора зовсім не цікавили вольєри, натомість він усе розпитував Галину Сергіївну, як їй вдалося так круто влаштуватися і, головне, чи їй справно платять. «Хвилюється, бідний», — думала мати й ласкаво гладила сина поглядом, не наважуючись торкнутися до нього. Вітя став дорослим, відростив животика, позбувся волосся на тім’ї, начепив окуляри, як зізнався сам — для солідності, та випрактикував зневажливе ставлення до оточуючих. «Ніби й не перед мамою стоїть, а так, знайома тітка, яка класно прижилась у Бундесі[23]», — лізли в голову Халлі підступні думки. А син без упину теревенив про гроші, заробітки, шмотки, машини. Бідкався, як йому сутужно живеться на докторську зарплатню. Як доводиться важко працювати Іринці у бібліотеці інституту, куди він її прилаштував декілька років тому. До того ж Маруся хоче вступати на журналістику…

— Ще ж рано думати про інститут, — усміхнулася Галя. — Десять років. Дитина.

— Як це рано, мамо? Аби не пізно. Вже зараз треба репетиторів наймати. А можливо, ще й в університеті підмазувати…

«Я їй подарую декілька тисяч, — подумала Галя. — І Вітюші дам… І Ірисі. Дам, звичайно, дам», — вирішила, але не озвучила, планувала зробити сюрприз.

Галочка тягла сина до улюблених місцин — бажала показати ведмедів на Фрідріхштрассе, а він, уздрівши магазин «KaDеWе[24]», рвонув туди. Хапав усе підряд зі словами: «Це Ірисі, це Марусі, це мені». Мама тихо пояснила синові, що це магазин для багатих. Показала цінники, на що син образився, кинув шмаття та вийшов із мега-бутика. Галя не відразу зрозуміла причину синової образи, адже вона лише хотіла застерегти Віктора від надмірних витрат. Пояснила це йому на вулиці.

— Якщо ти хочеш купити подарунки рідним, то не обов’язково витрачати сотні, коли за таке саме можна дати десятки, — мило знизала плечима й підняла брови.

— Я хочу? Та за що? За добові? Це ти хочеш на онуці заощадити… Думав, ти на найкраще розкошелишся.

— Я? — вирвалось у Галі. Вона схаменулася, подумала: «Звичайно, звичайно. У нього ж немає грошей на подарунки. Я мушу, врешті, я ж хотіла. Але… Ніякого «але», авжеж, авжеж… Подарунки. І найкращі. Досить. Цілий вік накопичувала, почну витрачати», — видихнула голосно й, махнувши навідліг долонею, заливисто мовила: — Гайда, Вітю, за обновами!

Подумки перерахувала гроші в гаманці. Виходило десь півтисячі євро. Але з цих грошей іще потрібно було закупити харчів. Вирішила саме на цьому заощадити. Отож, чотириста п’ятдесят мали зараз згоріти у горнилі радості. Синочок ляснув матінку по плечу, як давнього друзяку, і пристав на її пропозицію купувати дешеві речі.

Як почало смеркатися, Віктор Федорович, нав’ючений торбами, припхався у свій номер дешевого готелю, де його чекала розпашіла від щастя жінка… Але не Ірися.

Жіночка захоплено перебирала речі, куплені Галиною Сергіївною для невістки. Ще в магазині Галя здивувалася, коли добирала одяг: невже Ірися так схудла, ба навіть стала меншою на зріст? Та Віктор запевнив, що дружина полюбляє останнім часом усе коротке, навіть штани щоб були по кісточки. А схудла і направду, мовляв, працює як проклята.

— Любиш мене, кажи? — допитувався Віктор у маленької, схожої на японку, жіночки. — Віолетто, зізнавайся! — граючись, хапав її за сіднички.

— Звичайно, любчику, як тебе не кохати. Ти ж у мене заможненький… — надула губки. — Аби ще й вільний…

— Оце вже ні! — підняв вказівний палець та подивився на коханку з-під окулярів, тоді жбурнув їх у куток, аж клацнуло, з силою зірвав із себе краватку та повалив Віолетту на ліжко…

Наступного дня, як і домовилися напередодні, зустрілися в затишному кафе «Скуба» на Александерплац, куди Галина запросила Наталку, аби познайомити сина з подругою. Таша в емоційному пориві прощебетала стандартний набір компліментів. Не припиняючи торохкотіння, вицмулила два горнятка кави, від чого стала ще активнішою, та помчала у справах велелюдним Берліном. Щоправда, перед цим виконала свій обов’язок справжньої подруги: широко всміхаючись штучною посмішкою, випалила Вікторові усе, що про нього думає, коли його мати відійшла до туалету.

— А ти ще та паскуда! — прошипіла, чоломкнула його в занадто м’яку щоку і, сплюнувши вбік, вийшла з кафе.

— Якісь непутящі у тебе подруги, — бовкнув, вражений підступністю Наталки, Віктор. — Ти їй щось про мене розповідала?

Галина Сергіївна нічого не відкривала подрузі, але та про все здогадалася сама.

— Про тебе? А що я могла їй про тебе розповісти, сину, коли я й сама про тебе нічого не знала увесь цей час? — відповідь матері звучала як присуд.