Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Я під будинком, — прошепотіла. — Відчиніть… Тут ніби нікого немає.

— Хто це? — прозвучало дурнувате питання.

— Халла, хай вам чорт!!! — гукнула і враз схаменулася: а що, як неподалік дійсно причаївся злодій?.. — Відчиніть терасу, — попросила тихо.

Забігши у дім, взялася розпитувати налякану німкеню, як виглядав нападник, що конкретно робив. Виявилося, нічого страшного чоловік років сорока не вчиняв, просто наполегливо гупав у двері, голосно гукав, називав цю адресу, говорив, як мафія. «Мабуть, хотів довідатись, чи це дійсно та адреса, адже на будинках у Ґрюневальді не висять банальні таблички з зазначенням номерів».

Халла, пересидівши півгодини, вирішила вийти на розвідку.

— Гей! — рознісся її клич великим подвір’ям. — Є тут хтось?

— Ма’! — відлунило з боку альтанки.

Халла подумала, що їй мариться, а серце затіпалося безпідставно. За мить воно забилося сильніше, коли, повернувши голову в бік, звідки пролунало оте «Ма’!», уздріла власного сина. Він ішов їй назустріч, усміхаючись і розставивши руки. Галя стояла мов укопана, а з розчинених дверей чулося попередження фрау Краге:

— Тікай, пришелепувата українко. Це він!

Це дійсно був він… Але ніякий не бандит, а її син — Віктор. У першу секунду їхньої зустрічі пані Манькович примарилося, що вона не в Німеччині, а в обійсті покійної матері… Метельнувши головою, відігнала марення й кинулася в обійми Віті. Фрау Краге була спантеличена, але виходити з дому не поспішала. І лише коли Халла радісно крикнула (що почули й сусіди): «Син! До мене син приїхав!», — стара вичовгала на охайну галявинку. Поручкалася суворо з чоловіком і, бовкнувши: «Заходьте до оселі», — незадоволено пішла першою.

Віктора запросили в Берлін на науковий симпозіум. Захоплено розповідав матері, як точилася боротьба не на життя, а на смерть між ним і ще двома претендентами на цю поїздку. І як Ірися дивом умовила директора інституту спинити свій вибір саме на Вікторові. Особливо Галя раділа фотографіям онучки. Маруся була вже така велика, гарна…

Криючись від сина й хазяйки, пустила сльозу — так пишалася Віктором. Годувала й обіцяла повести на екскурсію столицею. Син, щохвилини прицмокуючи язиком, вихваляв життя матері. Мовляв, як божественно ти прилаштувалася… А особняк — просто царські покої якісь.

— Я очам своїм не повірив, що ти можеш жити у такому шикарному районі, як Ґрюневальд. Я тут більше години тинявся, шукаючи будинок номер шість. Лише завдяки дедукції вирахував, що це тут. Прийшов, стукаю, ніхто не відчиняє. Уже мав йти. Але почув, що ця стара кричить. Ні, думаю, треба дочекатись, щоб вона відчинила, запитати, — засміявся.

— Це не стара, — стала на захист Ельзи Халла. Легка нахабність у спічі Віктора різонула її материнські почуття. — Це моя компаньйонка — фрау Краге. Вона — баронеса, аристократичного роду. Бачиш, які фотографії. — Жінка вказала на старовинні чорно-білі світлини, які були обрамлені раритетними рамами й висіли на стінах та стояли на численних поличках, столиках, комодах та піаніно.

— Аристократка, фотографії — то таке… — зігнувшись, повідомив пошепки син. — А хата! Оце вже щось.

Галина Сергіївна припинила балачки на цю тему, запропонувавши гайнути у центр Берліна. На «форді».

— Ні фіга собі! Ну, ти, мамцю, багата жінка. На тачці роз’їжджаєш… А права де взяла?

— Ну не купила ж! Тут так не можна, — пояснила мати і піймала себе на тому, що спілкується з сином, як із учнем. — Ельзо! Я поїду продовжувати закупівлю продуктів. Заодно з сином поспілкуюсь, — відзвітувала. — Сподіваюсь, ти не проти?

Фрау Краге була проти. Молодик їй не сподобався, надто часто шепотів, корчився у три погибелі й пришкулював[22] і без того вузькі очі. Стара набачилася за свій вік мисливців за нерухомістю й миттю розгледіла недобрі наміри українця. Ельза знала, що служниця має сина, але завжди потай дивувалася, чому він відпустив матір, чому не кличе додому, чому, врешті-решт, не забере силою… Вона б хотіла, щоб у неї також був син чи дочка… «Але якщо такі, як оцей пройдисвіт, то боронь Боже, краще без них», — резюмувала наостанок стара.

Підкоряючись інтуїтивним хвилям, німкеня піднялася східцями до кімнати Халли. Без тіні сумнівів, без докорів сумління відчинила власним ключем верхню полицю комоду, де, як знала, зберігалися заощадження служниці. Взяла хижими сухими пальцями всю торбинку й залишила приватну територію компаньйонки…

Галині закортіло повести сина в зоопарк. Берлін славиться своїм Зоогартеном. Біля помпезного входу їх зустрічали витесані з каменю величні слони. Не раз жінка приходила сюди сама. Бродила алеями, милувалася розкішними тваринами, яким виділялося достатньо землі, аби вони не засумували за рідними краями.