Іван Драч - Сатирикон. Поезії

Колочені щоденним колотом
Жахаєм світ своїм горбом,
Бо мізки наші биті молотом,
Бо яйця січені серпом…

Я – ганчірка у Божій руці.
Я – не камінь з Божої пращі.
Мене зманювали манівці.
Біс поглинув літа найкращі.

Та я вийшов на магістраль.
Люті думи. Чорна робота,
Тож кинджаль мене чи не кинджаль
Ти, бабота, чи ти, парубота.

Я гостинець знаю твердий,
Знаю, як його твердь верстати,
Як обходити мури твердинь,
Вибухівкою смерть заверстати.

Ви ж заслинені в люті брудній,
Одна звивина, й та од кашкета,
Одробляєте трудодні,
Заробляєте на клеврета.

Я – ганчірка в Божій руці.
Я – не стяг, що звитягами гордий…
Тож підходьте, мужі-горобці,
Підставляйте замурзані морди…

Твоя пронизлива і біла,
Твоя розкотиста краса.
Моя земля – тяжка і мила.
Твої – далекі небеса…
Прости мене – від тебе сніг іде.
Прости мене – вже з неба пам’ять тане.
Прости мене – це серце молоде
Ридає з криком, дике і гортанне.
Прости мене. Я снігом упаду.
Прости мене. Я проклинаю сльози.
Не горду голову – голівку молоду
Схиляю в сніг… І цілий світ морозить…

У костьолі Cвятої Анни
Грішна Ганя на сповіді плаче.
Душа теж потребує ванни,
Коли є в вас душа, одначе.

Ганя плаче і йде грішити
Після сповіді, бо ж молода ще.
Світ так буйно гріхами розшитий,
Тож гріши ти, коли не ледащо.

Гріх і сповідь – це вічна пара.
Тож ревніше мені сповідайся
І за це тобі буде кара.
Не минути мене… Віддайся!

Той, хто з нами бавиться в життя,
Хто, як мати, в смерть нас завиває,
А чи сам він знає до пуття,
Чи пряма в нас доля, чи крива є,

Чи самі ми скривлюєм її
І нікчемно віддаєм за гривні
Нам життям приділені паї —
Ми криві чи рівні в Криворівні?

В Києві чи в Львові – всюди ми
Криворівні – українська доля.
Рівнокриво повстаєм людьми,
Криворівно кривить нас сваволя…

Спадає сніг на Чигирин
На ринви сизі на полин
На бас машин на магазин
На сіре прядиво годин
На тлусті видива родин
Якими славен Чигирин
Старий гетьманський Чигирин
Спадає сніг на трудодні
На супіски оці нудні
На крону чорну на ворону
На прокурора з поролону
На щойно випране трико
На вихлюпане молоко
На мій папір на юні вруна
На кінофільм «Джордано Бруно»
На ящур що трясе район
І на людський ходячий сон
І на сніжок що пада в стіг
Ще пада сніг ще пада сніг
На Гапчин сад на Гапчин зад
Як триста літ тому назад

Ворони вчать своїх вороненят
Ставати на крило. Яка ідилія!
Чернеча їх ротата ескадрилья,
Їх крик сухий від голови до п’ят.

Тож, хлопці, до ворон – хто од ворон!
Хто з того кодла, той до того клану!
Явіте світу суть свою захланну
Воронячу, від кореня до крон.

З вороненяти суть свою явіть,
Сучі сини, вороняче поріддя.
А ви, орли, летіть в своє поліття
І не розгойдуйте небесну віть…

У Варшаві
На Сталінському будинку
Ясен сокіл гніздо собі звив
Пантрує за тим за соколом
Син Юрія Рейта
Лука – орнітолог
Ясен сокіл
Соколят виводить
Об’єктиви фіксують
Ясен сокіл
Крило дзьобом розчісує
Об’єктиви фіксують
Цілі фонди створили
Щоб ясного сокола
Пильнувати
У Варшаві
На Сталінському дарунку полякам
Сталінські очі в сокола
Сталінський дзьоб
Пильнує за Польщею
Польща пильнує за ним
Очима Рейта Луки

Коли лучилась доля львівська
У дні бездонно молоді,
Я до Євгена, до Безніська
Й до Фани Бриж ішов тоді.

Коли питала доля – знов з ким?
Туди Павличко нас завів,
Із Дзюбою та Вінграновським
Будили ми оспалий Львів.

У них у сонячній майстерні,
Де все світилось – ось митці!
Ми опирались чаду й скверні,
Хай випасали нас людці.

Життя розпрокляте й спасенне,
То в нім вогонь, а то сльота.
Й княгиня Ольга там до мене
Така горить, аж золота.