Іван Драч - Сатирикон. Поезії

Мені до смаку були його точні новели.
«Катерина і її дім» – він традиції рвав.
Не вміють молоти тепер мукомели,
Мелють з половою, а він питлював.

Він прозирав глибинні мої аннали.
Іронізував з автокефального Спаса, йдучи.
Він знав – мене теж вони зачинали,
Петлюрівці з куркульками на печі…

Стоїть в павутинні і все мене манить
В проломі розчахнутих навпіл дверей.
Облогом стоять за ним вірші й романи, —
Української літератури великий єврей…

Вічна вкраїнська робота —
Нумо, не збийтесь з ноги!
Стали за ротою рота:
Шибздики косять сніги.

Стали полки за полками,
Сніг той скиртують в стоги.
Скирти зростають з віками.
Нумо, не збийтесь з ноги!

Армії шибздиків косять.
Фронтом стоїть вереда.
Як зародило в покосах —
Зрада, облуда, біда!

Хто там стоїть охоронцем?
Де ж та весна молода?
Але вже сонце, вже сонце
З юним мечем вигляда.

Трудяться в празник і в будень —
Вічні вкраїнські труда!
Що з того буде, що буде?
Буде велика вода…

То йде пресвітлий він,
мов день,
Черняк Паскальович
Монтень,
То суне чорний,
як москаль,
Черняк Монтеньович
Паскаль.
Та афоризмів мчить ріка
В Монтеньовича Черняка,
Не схибить в ціль
його рука —
Паскальовича Черняка.
До слави тінь
його звика —
В Кириловича Черняка…

Остання пелюстка —
і літо сказало: прощай!
Прощай, моє літечко,
все ти мені у соломі.
Вдивляюся в риси
такі золоті і зникомі.
Так що ж мені лишиш —
хіба лише липи на чай.
Остання пелюстка вже
впала, немов не була.
Вже хустка жовтава
сповила манірницю липу
Й стару сокорину,
що повна шеберхоту й скрипу.
Пора вже летюча – усе є
подоба крила.
Куди ж летимо на своєму
останнім крилі,
Святі й дурнуваті, ошатні,
пихаті і голі?!
Вже ми набулися на цій
божевільній землі.
Хай інші збуваються —
долі їм, а не юдолі!..

У великих живих поетів
Дуже важко шукати живу поезію
Особливо в останніх
живих публікаціях
У мертвих великих поетів
Живу поезію шукати легше

Соловей кує у лузі
А зозуля на умі
Чи то Кучма у кольчузі
Чи кольчуга у Кучмі
Світ зривається в напрузі
Ми ж зриваємось в ярмі
Чи то Кучма у кольчузі
Чи кольчуга у Кучмі
Що ж катюзі по заслузі
Та ж весна іде к зимі
Чи то Кучма у кольчузі
Чи кольчуга у Кучмі
Без ідилій без ілюзій
Чи ж дотямимо самі
То ж не Кучма у кольчузі
У кольчузі ми самі

Грандіозна пустеля
Київ наш облягає —
Чи розпродав Засуха,
Чи запродав Дагаєв
Плавні ці подніпровські,
Ці заплави з качками…
Двометрова Сахара
Крижаними пісками
Засипає бобрів,
І куниць, і рибину,
І тебе ось засипле —
Дурнувату людину.
Навезуть тут чорнозем,
Десь здеруть, наче шкіру,
На догоду тобі,
І мені, бузувіру.
А Дніпро, наш каліка,
Ще подиха два дні,
І ми здохнем з тобою
На сухім його дні…
Сучий сину, отямся!
Президенте, спини
Цю нахабну руїну
Із твоєї вини,
Бо ж Засуха засушить,
Бо ж Дагаєв догне
І Дніпро, і Вкраїну,
І тебе, і мене…

І нічого на світі не сталося
Над поверженими хмарочосами
Над румовищем скла і бетону
Два білі як світ метелики
Один одного перепурхують

Кия більярдного ти чіпко брав у руку,
Мов велетенську ручку так тримав,
І бив прицільно в лузу, як в розпуку,
Бив переможно пальцями трьома.

Дворукі піднімали вгору руки,
Аплодували за хльосткий удар.
І ти собі плескав, тепер дворукий,
Рука ж поранена. То ж не більярд – кошмар.

О Дон Кіхоте кролевецький! Де ти нині,
Наш доміношнику, спілчанський бомже наш.
Бомжує півкраїни на Вкраїні,
Тепер ти був би звичний наш типаж.

На тому світі що п’єте з Війоном,
Із Лоркою на що ти тратиш свій запал?..
Ти Моцартом в нас був. Не був куйоном.
Режим поволі трутки підсипав.

Прийду довчитись. Бо навчався мало.
Та все ж твоїм ударом часом б’ю.
А скільки нині в тебе друзів стало,
Не можу дотовпитись на краю…