Іван Драч - Сатирикон. Поезії

Голі дупці заєдупці
Зібралися в Єгупці
Стали думати-гадати
Якби все позаїдати
Як вже сіли то вже сіли
Все поїли що зуміли
Що ж на них тепер чека
Чи запір а чи швидка
Як завершать все запором
То кректати будуть хором
Як закінчиться швидкою
То є ребе під рукою
Підітре він голі дупки
Й знов докупки всі докупки
В славнім городі Єгупці
Заєдинці заєдупці

Вже вітри синьоокі
Вже часник пробив грядку
Лисий сталінський сокіл
Люто робить зарядку

Знов весна конфліктує
Зі старим поколінням
А з молодшим фліртує
Аж до посиніння

Україна в час песій
Незалежна і гола
Без зарплат і без пенсій
І без Чорновола

Сирота сиротою
Із комуни в буржуї
Весняною сльотою
Суверенно бомжує

Одне золоте крило (позолочене, дерев’яне!)
Викрав мені Параджанов
З реквізиту на кіностудії,
Бо знав з моїх віршів
Лише «Крила» та «Соняшник»…
Безкрилого янгола дерев’яного
Роботи Пінзеля з Бучача
Алла Горська та Панас Заливаха
Трохи згодом доправили —
На день янгола, безперечно…
До сих пір неспроможний
Доточити крила до янгола:
Крила у мене не ангельські,
А янгол у мене безкрилий…

Бабуся дідуся розхвалює
Де тільки може,
Де треба і де не треба:
Дідусь наш, дідусь!
П’ятилітній Іванчик
Золотий наш комп’ютер
Зауважує іронічно:
– А я думав, бабусю,
Що він кончений ідіот!
Бабуся руками розводить
Дідусь ствердно киває:
– Кончений, бо із Кончі.
А що ідіот, трохи є від поета,
А трохи від депутата,
Може, і вийде кончений…

Серед поля серед городу
Стоїмо раком
Вічна поза мого народу
Солярним знаком

Баби на буряках
Наставили гармати
В дитячих роках
Серед них моя мати

Тепер молодиці
Штурмують Європу
Гуртом поодинці
Шляхом сексостопу

Політики стали
У виграшну позу
Такі принципали
Стоять без наркозу

Під цим зодіаком
Не звестись ніяк
І я стою раком
Рак-неборак

Народ був таки народ,
А не чортові в рот…
Були на Дніпрі пороги,
Були у народу роги.
Кого злякає порогом,
До неба підкине рогом.
Пороги ті геть залили
І роги народу втопили.
Народ став безрогий, шутий.
Хто хоче, може узути.
Немає відпорності, лютості.
Звалашили яйця в людності.
Бугай ремиґає волом.
А вайло і буде вайлом…

Юна Оленочко!
Коли помирала Ліля Брік,
у неї був роман з Параджановим —
вона вирвала його з буцегарні
через Ельзу і Арагона…
Він на смерть її одягнув
в полотняну і часом вибілену,
у довгу гуцульську сорочку
(Пам’ятаєш, я зберіг її
з «Тіней забутих предків»).
Він обклав її всю трояндами —
купив тисячу чи п’ятсот,
не трояндами – пуп’янками троянд.
До мармуру смерті
колаж відповідний, бо юний.
(Всі ви, письменники, сволочі —
на похорон лиш приїхали
Шкловський і Симонов!)

Дні мої зненавидні.
І куди я забрів?!
Злидарюю у злиднів
Чи здурів?
– Купуєш голоси?
А не встидно?
Встидно…
Воно й видно.
А я сорок три роки в медицині роблю.
На хліб собі не зароблю.
Бач, от старцюю – продаю цигарки.
Продала б своє тіло – не ті роки.
А дочка у Стамбулі юні літа продає,
А ти пройда – чи совість у пройди є?!
Чого ти плачеш зі мною.
Обійди стороною…

А я вже старійший за Первомайського,
А який же він був для мене старий!..
Не скуштував і я смаку яблука райського,
Смак яблука теж мені був терпкий.

На лиці його зморшки були павутинням,
Не тисяча тисяч, а тьменні тьми.
Труждався він тяжко. Дружив з нетерпінням.
Навергав він чорно грубезні томи.

Найбільш не любив він мене за Малишка,
За те, що з Малишком я краплю дружив.
То з Гейне перекладів кинув мені з надлишка,
А потім забрав – я тим не дорожив!

Старим він був мудрим. Комсомольську зажерливість
Забув. Одцурався того ремесла.
Любив я його за талант, за пекельну жилавість,
За неприборканість, що в ньому гула.