Максим Рильский - Вибрані вірші

Крім того, Рильський звик дивитися на світ крізь барвисті вітражі книжкових образів. Книга – цей, як казав Анатоль Франс, справжній «опіум Заходу», – важила для нього аж ніяк не менше, ніж природа чи біжуче життя. Відтоді, як він іще геть малим прочитав «Робінзона» в українському переказі Бориса Грінченка, книга стає для нього культом. Потім буде навчання в елітарній київській гімназії «Товариства сприяння середній освіті», коло «золотої молоді» з усіма її звичаями, докладно описаними Рильським на початку п’ятої глави «Мандрівки в молодість»: від розмов про високу поезію та модних авторів до «сатанізму», «гедонізму», «титанізму» й ефіроманії. З того часу, як казав Зеров, «вічними супутниками» Рильського стають Ніцше, Гейне й Бодлер – «безумний, що сходить туди, “де мертвий гнів і нежива любов”, арлекін з кривавою трояндою, і третій – мученик “пекельного раю”». А ще був Блок, чию поезію, як згадував сам Рильський, він «з юних літ захоплено читав із своїми друзями». Хіба ж цикл «Беатріче та гетера» – не «блоківський “зміїний рай”, переміщений з Островів і Єлагіної стрілки на Хрещатик і схили Дніпра» (Леонід Новиченко)? А поруч – Шевченко й Куліш, Франко й Леся Українка, Олесь і Кримський, Міцкевич і Словацький, Лермонтов і Марлінський, Фет і Бунін, Тютчев і Анненський, Достоєвський і Мережковський, Шекспір і Діккенс, Байрон і Джером, Гамсун і Метерлінк, Буало й Вольтер, Малларме і Лерберг, Гюго й Містраль, Ламартін і Реньє… Та хто їх усіх перерахує? Сам поет писав про літературні уподобання своєї молодості: «В літературі я певний період захоплювався французькими та російськими символістами…». Перегодом настала черга «Парнаської школи»: Теофіль Готьє, Шарль Леконт де Ліль, Сюллі-Прюдом, Жозе-Марія де Ередія, Теодор де Банвіль, Леон Дьєркс… А вже на цьому ґрунті Рильський, кажучи словами Зерова, знаходить власний « класичний стиль, з його зрівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі»…

Натомість для Тичини «класицизм» чужий. Павло Загребельний навіть стверджував, що поет узагалі «не любив холодної неокласики». Але Рильського він любив, бо неокласика Рильського аж ніяк не «холодна», на відміну від неокласики, скажімо, Зерова (згадаймо парадокс Юрія Шереха на сторінках мурівського «Хорса»: «…Зеров був справжнім поетом, поскільки він не був неокласиком; а в міру наближення до реалізації неокласичних ідеалів він справді втрачав ту безпосередність, без мінімуму якої нема і не може бути поезії»). Та в усякому разі, у Тичини більше життєвого «конкрету» (слівце, що зринає в його поезії «Харків. ІІІ»). Занотована в щоденнику настанова Тойнбі, згідно з якою «художник повинен почувати себе поміж людей, немов той Робінзон на пустельному острові або ж як павук, що сам із себе павутину тче…», йому рішуче не подобається. Поезія Тичини міцно закорінена в житті. Взяти хоч би змальовані поетом образи прекрасних жінок: Ліда («Хмурий ранок») – це, звісно ж, його майбутня дружина Лідія Папарук, Анжела («Я ж не винен, що Анжела…») – юна харківська поетка Анжеліка Віта, Бела («І ось він сам уже стоїть…») – донька вірменського поета Ованеса Ованесяна, Рита («Під Великодню ніч») – курбасівська акторка Рита Нещадименко… Навіть тичинівські образи-символи, наприклад, чабан («На майдані…») чи робітник («Розкол поетів»), узяті з життєвого «конкрету». Та й загалом, із бігом часу місце символів і метафор у поезії Тичини все частіше й частіше посідають метонімії – уламки реальності, перетворені фантазією на образи…

Ось такі вони – «український Орфей» і «poeta Maximus», – як я їх бачу.

Що́ обирати із чималого доробку обох митців до не надто великої за обсягом книги? Можливі різні підходи. Але я вирішив подати ті поезії Тичини й Рильського, які люблю найбільше сам. Їхня левова частка припадає на часи Українського ренесансу першої третини ХХ століття, тієї бурхливої і трагічної доби, яка дала світові ціле гроно геніїв… А принцип розташування матеріалу підказав мені Рильський. Коли хтось із його знайомих вигукнув: «Ви – наш найперший поет!», він посміхнувся й додав: «Після Тичини». Може, він пригадав у цю мить тичинівські рядки: «Товариство, яке мені діло, чи я перший поет, чи останній?». Головне ж і справді не це. Головне те, про що Рильський написав десь за рік до того, як його не стало: «Поезія не вмирає»…