Максим Рильский - Вибрані вірші

У своєму посланні «Максиму Рильському» Тичина писав: «Із мрійних / обидва ми зросли на земляних. / З малих стежок ми вийшли на широку / народну путь». Тичина зробив це раніше, бо у світогляді поета, так само, як і в світогляді його друзів-«боротьбистів» – цих, кажучи словами Михайла Ялового, «аргонавтів української інтелігенції, її “перших хоробрих” мандрівників на шляхах шукання виходу з глухих заулків інтелігентських революційних устремлінь», – було багато максималізму. Рильський – пізніше. Звісно, він теж був «аргонавтом», стерничим «Арго», змальованим Миколою Зеровим у присвяченій йому поезії «Аргонавти». Та цей корабель плинув до зовсім інших берегів:

Рильський почне змінювати «курс» десь на початку 1930-х, а надто після того, як 1931 року йому довелось скуштувати «принад» Лук’янівської в’язниці. Докія Гуменна згадувала, яким вона побачила Рильського після арешту. «Він – щойно з тюрми. Ще не зійшла тюремна блідість, але не змінились руді вуса і ніс трохи набік». Поет якраз прийшов поновити своє членство в письменницькій профспілці. І на питання про «соціальне походження» відповів: «Син поміщика і селянки». Причому сказав це так, ніби словом «селянка» хотів заглушити слово «поміщик». Мабуть, каже Гуменна, він і в тюрмі боронився своєю матір’юселянкою. Хто зна, чи не лунали в цей час у пам’яті поета написані раніше рядки: «Мамо, сива мамо, / Муко ти моя! / В’ється перед нами / Шлях, немов змія…»? Та й Тичина ставав «земляним» не тільки з власної волі. Десь на початку доби великого терору, страшного 1933-го, Тичина казав Тереню Масенкові: «…От загризли, затравили Хвильового, забрали Куліша. І до мене добираються…». Невідомо, що са́ме Тичина мав тоді на думці, але до нього й справді добиралися. Принаймні ім’я поета як одного з керівників «контреволюційного» підпілля на його рідній Чернігівщині зринає у слідчій справі Михайла Ялового. «Український Орфей» мав зникнути в жорнах великого терору…

І Рильський, і Тичина гостро відчували, як багато в житті втрачено, як багато змарновано. Тільки що Тичина ніколи не говорив про це прямо. Десь від кінця 1920-х років, після появи просто розкішного у своїй щирості почуттів «Кримського циклу», його поезія що далі, то більше стає аскетичнішою й аскетичнішою. Серце поета ніби сковує крига. Тепер його емоції нуртують десь глибоко-глибоко, так глибоко, що зовні їх важко навіть помітити. І це буде до кінця життя. А от у Рильського часів «третього цвітіння», коли він «наче народився наново», прориваються нотки справжнього розпачу. Згадаймо його рядки, написані восени 1959 року:

Звісно, Рильський адресує ці пройняті тугою Верленові рядки самому собі. Та ще й надає їм куди більшої трагічної напруги, ніж вона є в поезії його улюбленця «Тихе небо понад дахом…». Хоч і у Верлена того трагізму по самісінькі вінця. Адже свої легкі, плинні, ніжні, як легіт, а заразом тужливі вірші, що їх просто обожнювали символісти – згадаймо Федора Сологуба чи Олександра Блока, – він писав за ґратами брюссельської в’язниці. Рильський напевно про це знав. Як чудово знав і те, що Верлен тужить за молодістю (перегодом Рильський точно перекладе прикінцеву строфу цієї поезії, і звучатиме вона так: «Що ж робив ти, що так плачеш, / Тужиш так душею, / Що ж зробив ти, що так плачеш, / З юністю своєю?»). Та Рильський воліє тужити за всім своїм життям. Зрештою, Рильський – узагалі поет ностальгії, здебільшого світлої, та все ж ностальгії. Це особливо помітно в його творчості 1910—1920-х років, але він залишався таким і впродовж трагічних 1930—1940-х, і в часи свого «третього цвітіння». Недаром його найтонші, найщемкіші, найінтиміші поезії того часу народились удалині від домівки: «Лист до загубленої адресатки» – у Львові, «Шафа» – в Коктебелі, «Черемшина після дощу» – в Ризі, «Коли копають картоплю…» – у Кракові… Рильський ставав самим собою, коли під впливом чужих стін і самоти в нього з’являлась туга: за ріднею, за домівкою, за молодістю…

Словом, у Рильського й Тичини чимало спільного. Та з другого боку, які вони несхожі – ледь не полярно протилежні – за манерою думання й письма! Недаром же говорять про «шлях Тичини» (поезія під знаком експерименту ) та «шлях Рильського» (поезія під знаком традиції ). Тичина вже на початку 1920-х писав: «Ні до якої школи не можу себе зарахувати. В мене є символізм, і імпресіонізм, і навіть футуризм та в деякій мірі імажинізм». Справді-бо, важко не помітити, приміром, того, наскільки су-голосні «Пастелі» чи «Енгармонійне» сонячним імпресіям «Intermezzo» Коцюбинського. Візуальна проречистість образів Тичини йде також від його захоплення малярством, зокрема й імпресіоністичним. Його вчителем у цій ділянці був вихованець Краківської академії мистецтв, блискучий графік і живописець Михайло Жук. Поет малював усе життя, чудово розумівся на тонкощах цього мистецтва, а до кола його приятелів належали такі талановиті майстри, як Олексій Шовкуненко, Василь Касіян, Михайло Дерегус. Тичина не раз казав: «Коли б я не став поетом, так був би художником». Малярський пензель добре помітний і в багатьох його поезійних композиціях: «Синє озеро слізьми сходить. І тільки часом вітер його немов піском посипле. Рудим по голубому. Сьогодні день як мелодична гама: біжить, біжить, не дожене – й заплаче». Тож коли Іван Кулик, завзято обстоюючи імпресіонізм як магістральний шлях поезії революційної доби, указував при цьому на Тичину, він, звісно ж, мав на те право, бо в «Сонячних кларнетах» од імпресіонізму – надто багато. Але так само мав рацію і Микола Зеров, коли стверджував, що поетика «Сонячних кларнетів» «…сформувалася під впливом символістів. Це той самий “асоціативний символізм”, про який так точно писали російські теоретики школи напередодні її занепаду». Про символізм Тичини, можливо, найточніше сказав іще 1922 року Ярослав Івашкевич. На його думку, для Тичини характерне «поєднання елементів, зачерпнутих безпосередньо з мовної і чуттєвої основи української літератури, від народу, – і елементів дуже міцної літературної культури, опертої на спілкування з французькими і російськими символістами. Обидва ці чинники, зливаючись, творять поезії дивовижно сильні і свіжі, і водночас такі прозорі, якими можуть бути тільки французькі вірші».