Максим Рильский - Вибрані вірші

Те саме і в Рильського. Згадаймо хоч би «духовний портрет» автора «Синьої далечіні», змальований Євгеном Маланюком: «Поет, рибалка і філософ, / Правдивий син Сковороди». Або Василя Мисика, для якого філософія Рильського – не що інше, як живцем узята й перенесена у ХХ століття мудрість Сковороди. «Тоненька нитка, – писав він 1929 року, – тягнеться од Рильського до Григорія Сковороди у XVIII вік…». Мисик бачить у поезії Рильського «сковородинське самообмеження, задоволення малим, тікання “обща нрава”…». Він певен, що найліпшим епіграфом до збірки «Де сходяться дороги», а може, і до всієї творчості поета, могли б стати слова старого філософа: «Нехай у тих мозок рветься, / Хто високо вгору дметься. / А я буду собі тихо / Коротати милий вік, / Так мине мене все лихо, / Ща́слив буду чоловік».

«Сковородинство» Рильського й Тичини – не тільки примітна риса їхнього світогляду, а ще й лакмусовий папірець тих карколомних і фатальних пертурбацій, що відбувалися у творчості обох митців, а зрештою, і в усьому Українському ренесансі 1920-х років, адже то був, як казав колись Володимир Коряк, важкий і драматичний шлях «від Сковороди до Маркса». Чи знали молоді «аргонавти», куди цей шлях веде? Навряд чи. Принаймні Сергій Єфремов у своїй «Історії українського письменства» писав про Тичину: «Поет став на роздоріжжі, і либонь найкращим до того документом може бути один з останніх творів Тичини, поемасимфонія “Сковорода”…».

А коли говорити про світовідчуття обох поетів, то їх об’єднує перш за все якась доти незнана радість існування . Микола Зеров у своїй рецензії на збірку Рильського «Під осінніми зорями» так прямо й казав: «основна тема книжки – радість існування». А значно пізніше Леонід Новиченко буде писати про те, що «віталізм (любов до життя, коли хочете – його обожнювання, життєпоклонство)» можна трактувати як «психологічну й філософську основу цілої поетичної особистості Рильського». Звісно, поетова радість життя – аж ніяк не наївне замилування світом. Навпаки, це «витончений епікуреїзм естета» (Олександр Дорошкевич). Можна цілком погодитися з Віктором Петровим, який казав, що всеосяжне прийняття життя в Рильського є «цілком античним мотивом: щоб життя прийняти, йому треба археологізувати його, віддалити його, відчужити: зробити його далеким і чужим, сном». Оця питомо «олександрійська» дистанція, годна стократ посилювати насолоду від життя, прозирає в усьому: і в еллінських шатах героїв його поезії, і в рафінованих класичних ритмах – антитезі розгойданим ритмам життя й ультрамодним на ту пору верлібрам, і в мотивах. Досить пригадати хоч би один: «Il faut cultiver notre jardin» («Плекаймо наш сад»). Ці знамениті слова вольтерівського Кандіда, які вперше зринають як епіграф до ідилії «На узліссі», поза всяким сумнівом, могли б стати епіграфом до всієї творчості Рильського, бо це її альфа й омега, її магістральний сюжет. Зрештою, це ще одна грань «сковородинства» поета – виразна паралель до чудесних рядків старого філософа, які в перекладі Миколи Зерова звучать так:

У всякому разі, весь пафос поезії Рильського, як писав свого часу Михайло Доленґо, можна передати двома словами: «Солодкий світ!». І в цих словах усе: гармонія космосу, його одухотвореність, домежна повнота буття, радість кожної миті, райська тиша і спокій:

Та в цих-таки словах і весь трагізм життя, адже вони – відлуння Книги Екклезіастової: «И сладок світ, и благо очима зріти солнце» – бездонно глибокої й украй похмурої візії дочасного людського існування. Сонячні, радісні, легкі, плинні й солодкі образи поезії Рильського – яскраве марево на тлі темного провалля небуття і смерті. Мабуть, і справді, як писав колись Віктор Петров, світлий спокій Рильського виростає з його принципового «скепсису й песимізму». Та, може, іще виразніше ця риса проступає в поезії Павла Тичини.

Його «Сонячні кларнети» дихають молодістю, бадьорістю, радістю життя, усім тим, що дало підставу Василеві Стусу стверджувати: «Тичина – перший поет-оптиміст в українській новітній літературі». Благоговіння перед світом, коли краса творива постає незаперечним свідченням присутності Абсолютного туті-тепер, виказувала вже сама манера поведінки поета, чиї хода, голос, жести були напрочуд тихими й делікатними. Тичина, казала Наталя Кащук, «…мовби намагався не потривожити своєю з’явою світ, зайняти в просторі якнайменше місця і, здається, якби міг стати безтілесним, прозорим, летючим, як звук камертона, то волів би стати». Навіть по лісовій стежині поет ступав обережно-обережно, так, щоб не нашкодити якій комашці. Це тому, що він надто гостро відчував подих смерті. «…Що таке життя, – напише Тичина навесні 1940 року, – як не вічне бажання заглушити в собі наближення спокою вічного…». Те, що смерть аж надто часто зринає в його ранній поезії, можна пояснювати і звичайним юначим ідеалізмом, і тогочасною літературною модою. Та головне не це. Подих смерті – то віддзеркалення екзистенційного досвіду поета, адже він хворів на сухоти, а крім того, цілих дванадцять років провів за монастирськими мурами, котрі сприймав як кам’яну могилу. Особливо не зносила його душа печер. Варто було хлопцеві проспівати в хорі у печерах Троїцько-Іллінського монастиря, заснованого ще бозна-коли преподобним Антонієм Печерським, як йому ставало зле, він навіть спати не міг. «Мені все снилось щось таке…– згадував поет уже в старості, – і я кидавсь уві сні… І… я б ніколи не залишився на ніч в тих печерах. Там душно, там тісно, там страшно!.. Там я кричав би уночі і рвався б на волю. О, виведіть мене звідси, винесіть на крилах – крізь товщу кам’яну, закам’янілу – і поставте на м’який ґрунт землі – в саду, у полі, на березі річки, на городі! …І я вві сні кидаюсь і кричу: не хочу я, не хочу тут жити у землі, не хочу під землею співати! Заберіть, заберіть мене звідси!». Сонцесяйна поезія Тичини – ось ті «крила», які виносили його душу в широкий світ, на волю, бо він не міг співати «під землею». «Кларнетизм» Тичини – це і дитяча боязнь замкнутого простору, і потойбіччя православної аскези, стрімкий гін від «печерного» (в Платоновому сенсі) існування… Зрештою, Тичина і в старості сприйматиме людське життя як хисткий мерехтливий вогник на тлі чорних хвиль вічності: «Хвилі вічності, нікого не питаючись, десь тебе викинуть на берег – і ти вже маєш можливість ворушитися, оглянутись, посунутись, підлізти уперед». А коли кругом шаленіє буря, цей вогник узагалі стає ледь не примарним…