Максим Рильский - Вибрані вірші

Звідкіля взялися оці яскраві кольори, оці переливчасті, плинні, пройняті світлом ритми та образи? Поза сумнівом, це спогад про рай, це схований «на дні серця» образ самого себе «до гріха», Єлисейські Поля, що квітують десь на зламі свідомості й підсвідомого, справді божественна наївність дитячого причастя до світу. «Пам’ятаю себе в дитинстві дуже рано: – напише перегодом Тичина, – мене ще на руках носили. День. Теплінь. Світло-зелене віття звідкись звисає наді мною. Блищить вода. Ось тут вона, внизу, і десь там – подалі. Очевидно, це була весняна пора… Підсвідомо відчуваю: щось навколо мене діється, але що саме і як – ще не міг я своїм розумінням охопити. Щось рухається, коливається, звучить – і луною своєю вдалині відгукується. Чи були це веселі ігри дівчат на Подолі, чи співали там пісні-веснянки – не міг я ще усвідомити. Тільки одне вловлював: рух і звук, радісні обличчя і колір гілок, блиск і воду, що пахла свіжістю…». Оця знана змалечку сільська ідилія, озвучена простою піснею, назавжди залишиться святинею для обох поетів. Скільки тих пісень знав Тичина! Уже по смерті поета 1976 року київське видавництво «Музична Україна» видало книгу «Народні пісні у записах Павла Тичини». А Максим Рильський у своїх спогадах писав: «…з любов’ю до народної творчості я, здається, і вродився». Недаром же поет від 1944 року й до смерті очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії Української академії наук.

Тичина й Рильський навіть заявили про себе як геніальні поети в один і той самий час, 1918 року, коли в Києві побачили світ Тичинині «Сонячні кларнети» та книжка Рильського «Під осінніми зорями». Відтоді суперлятиви на адресу обох поетів стають звичайною річчю. Пригадаймо хоч би «Думки проти течії» Миколи Хвильового, де Тичина постає в ролі одного з «найбільших поетів сучасної європейської поезії», або «Українську літературу» Агапія Шамрая, де Рильського потрактовано як «одного з найвидатніших поетів сучасності».

Були в них і спільні кумири. Наприклад, Пушкін. Іще 1921 року Тичина по-юнацькому задерикувато заявляв: «Коли б зараз прийшов до нас Пушкін – то він став би Тичиною». А через багато-багато років, уже на початку 1960-х, поет напише: «У мене Пушкін позначився не лише на вірші “Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі”, а головним чином на таких, як “Охляло сонце…” (білизна сушиться, реальне відображення), “О, як гармонію, гармонію ми любим!..” (памфлетність, епіграмність, олександрійський вірш), “La bella Fornarina” (“Гуляв над Тибром Рафаель…”) і, нарешті, всю драму про Радіщева, Сковороду й Гурамішвілі будую за принципом “борисо-годуновським”». Що вже казати про Рильського, для якого Пушкін – справжній бог, один із трьох (поруч із Шевченком та Міцкевичем) «найсвятіших учителів» на все життя! Рильський із неодмінним пієтетом багато писатиме про життя та творчість Пушкіна; Рильський – найкращий перекладач Пушкіна українською мовою, а «пушкініанство» його власної поезії – річ, що в історії літератури давно вже стала аксіомою. Понад півтора десятка творів Рильського, зокрема поема «Мандрівка в молодість», мають епіграфи з Пушкіна (так багато епіграфів Рильський брав тільки з Шевченка), а скільки в нього присвячених Пушкіну поезій, скільки пушкінських мотивів, ритмів, образів! Зрештою, сам Рильський у поезії «Пушкін» сказав про це ліпше за будь-яких коментаторів:

Не менше важив для обох і Сковорода. Тичина й Рильський – поети-«сковородинці». Особливо Тичина, який жадібно всотував сковородинські «божественні пісні», байки, діалоги, трактати, притчі, поступово перетворюючи мандрівного слобожанського філософа на своє «друге я». Мабуть, у Сковороди його чарувало передовсім неповторне відчуття первородності світу й безміру людського духу. «…Скільки б ти не дивився на море, – нотує Тичина в щоденнику 1939 року, – скільки б ти не пробував глибин філософських та висот – ти все-таки голодний, ти все-таки голодний, аж дух забиває». Що це, як не парафраза знаної ще з юності одинадцятої пісні «Саду пісень»: «Бездна дух єсть в чоловіці, вод всіх ширша і небес. Не наситиш тим вовіки, що полонить зрак очес»? А хіба в присвяченому Сковороді циклі «Замість сонетів і октав» не лунає думка, що її з граничною ясністю висловив 1917 року редактор-видавець часопису «Шлях» (тут друкувалися і Тичина, і Рильський) Федір Коломийченко: «Шлях соціалізму – се шлях, по котрому пройшли Христос і Сковорода. Іншого шляху соціалізм не зна». Зрештою, що таке огром незавершеної Тичининої симфонії «Сковорода», як не спроба збагнути самого себе в перипетіях воістину тектонічних соціальних зрушень?