Перец Маркіш - Купа

Ні! Із залиплої не злиже бороди
І небо дьоготь, що вивергується з рота,
Брунатний розчин крові і блювоти —
Земля вгинається від чорної води…

Повітря б! Геть! Куди? Я покидьок, смердюк!
Шукаєш ти батьків, товаришів своїх?
Це я отут гребусь! Це я! Це тхне від мене і від них!
Геть! Геть від дротом скручених,
заллятих кров’ю рук!

Нас в купу скидано, немов брудну білизну!
Рви, вітре! Повіншуй! І на вінках наймення
віднови…
Навпроти церква возсіда, як тхір, над купою
потрощених людей…

О небеса трефні! Щасти вам! Сало вже от-от
на сорочки суботні бризне…
Хай вам здоровиться між падла день у день,
І каяттю не буде місця…

Володіннями смерті іду,
День медами криваво довершений.
Смерть утуплює пику бліду,
З мене гóлуба має найпершого —
Голубочку, спускайся з гори!..

І гойдається присуд мій —
Закривавлений місяць,
Послід сяєвом висвітив,
З пилом нутрощів місиво —
До світання всі сни прибери…

З мого серця йде місто зурочене,
Ріг плечем підпира…
— Гей, сюди, козенятко, це гра:
Дві пігулки гіркі, позолочені,
Ще один обрізання обряд…

О, батьки, о, засліплі батьки!
Чом в розпусті я жив безпросвітній?
Чом сп’янілим тинявся по світі?..
Як же лячно у цім лихолітті
Крокувать по всесвітній біді!..

Гей, світ зá очі, світе, розвітрись
Понад Нілом і тут, по Дніпру,
Ти, кому попроштрикано очі,
Купи покидьків у лихоманці,
Сіроманці, цвинтáрні вигнанці…

Ти, Самсоне, засліплений велет!
Відросте в тебе знову волосся…
Знову вхопиш ти лук свій і жорном
Ненависну цю далеч струснеш —
Всенький світ хай обрушиться теж!..

На осонні містечко припада до землі,
Як в болоті возів перекинутих валка.
О, хоч хтось би увагу йому приділив,
Хоч би словом до нього озвався…

Яструб то — а чи вітру на сході то зойк,
І засліплі дахи, мов жебрацькі долоні…
О, з потятого спектра потятих зірок
Всемогутньому —
Руки червоні…

Я б в молитві з’єднався з Тобою, Господь,
Замість клясти Твою сивину,
Богохульством бруднити і серце, і рот:
Руки, що відмолились, Тобі простягну,
І вдесяте клену:
От Тобі, от!..

Як собака, хлебчи, припадай, скаженій
З ран роздертої шкіри — кривавицю, гній, —
Це від мене — пожертва Тобі!..

Я в базарній юрбі прислужуся Тобі,
В чорній купі, що кров’ю стікає…
Ти із даху свого в груди цілиш мої,
Крук, старезний ватаг тої зграї…

Моє серце, те серце, що молилося ревно,
В спільній купі непотребу — рийся у смітнику!..
Дзьобай, длубай це м’ясо! Возами смердючими
пре воно —
Перетравиш пожертву таку?..

Геть ціпок мандрівничий для рішучого кроку,
Накажи своїй правій нозі,
На крові присягнися,
Як шиї сокири — кашкет,
Охолонь…

О Всепомічний!
Он спинилася чорна бідарка із людом поснулим,
То кривавий наш вирок зловісний…
Зворухнулося щось там іще…

О нестулені ріки, ви, очі мої!
Їх вихлюпую криком — це пожертва Тобі!
Я — у чорній бідарці, у поснулій сім’ї,
У кривавому присуді долі…

Забирай мене вже, забирай мене вже, забирай…

Клич, хрести, зарахуй і мене —
Поголовно рабів,
Поголів’я рабів
Відштовхни, як завжди це робив,
Я — за них відступне,
Я — пожертва…

Гей, ходаче засліплений, гей,
вавилонський арфісте,
У престолу Всевишнього на козенятко обміняний,
В мертве місто ходи, розкриває там купа обійми!..
Гей, музи́ко, виплач відчай свій, гей,
вавилонський арфісте!
Гей, ходаче осліплий на стежині до Віфлеєма.
Хай цимбали в руках різника з Вавилона,
хай лемент,
Вип’є хай все посутнє скрипки мова казкова,
Заклинаючи
Сповіддю
Серце бузкове!