Перец Маркіш - Купа

— «Гей, краме мій, цеберки безневинні!..
З роси й води вам, дітки!..»
Розкидане в ровах наївні риють свині,
Моє багатство і мої святині,
В пилюці і багні життя шматки…

О яблука очей
В землі, що дні зносила,
Розбившися об ночі пруг,
Лискучі й лисі
Латкáми звисли,

Стікаючи на груди теплим гноєм:
У Божій хаті вибиті шибки.
Ви — вікна-сліпаки!..

Білок драглистий…
В пилюці й попелі сліпцями лізти…
Лизать, мов хробакам, із вогняних криниць,

Старця́ми їм на цвинтарі світанків
Молити ниць…

Колін горби,
На ланцюгах до паколів прип’яті,
Шляхами обперезані навхресно,
Обгавкують, обпатрують їм п’яти…
Я черепом вкочусь під ваші вії,
Здійму я мертвих, Боже, іменем Твоїм,
Амінь!..

З країв, де листям облетіли дні,
Де чорна костомаха, ніби вдома,
Я випливу у човника на дні,
Я проросту із диби дубенятком,
Продерши млу, зірву печатку долі
Злої,
Вдеруся до воріт,
Здеруся на амвона:

— Гей, злидні-крамарі,
Причинники, ганчірники старі,
Старці базарні,
У чорній цій дірі
У постіль мли
Всі покотом лягли
Ви о нічній порі!..

Несуть з усіх усюд обвуглені тіла,
Їм брудершафтами втішатися укупі,
І орють борозни плечима трупи,
Сріблиться з чорноти запаморочлива імла:

Жахає будь-кого тягар святої муки,
Та будь-кому кортить зігріти жаром руки…

І колесом повз нас кривавий вітер в небуття,
У срібних пелюшках сполохане дитя…

Спливають у моря́ обсмалені мерці,
Затискуючи сни в замурзаній руці…
І божевілля жебонить:
— Спиніть!
— Спиніть!
Святенний спокій жертв не до лиця нікому!..
А вітер виє в комин:
— На поминки!.. Напомин…

Хрещену голову сховав
Від псів, від ґав
І поховав…

І дав зарок:
Ані на крок…

Очима в піні вловлюю знічев’я:
У стерві —
Черви…

У небо погляд —
Там нікого.
Прокляв я Бога!

Ти кажеш: ані руш, і не посмій.
О Боже мій!

До Божих ніг
До краплі все, з усіх голів моїх,
Ще й сам би ліг…

Та крила круків крають Божу вись!..
— Дивись, дивись,
Ради́й хреститися іще — мені з’явись!

Минає цей день, ніби голуб, щезає.
Нікого навкруг, в землю вчавлена їжа,
Востаннє він кида зацькований погляд…
Гарчить, і плюється, й тікає чимдуж…

А що він поробить з мерцями у місті, —
В порожніх обійстях
Смердота нависла…
Як чорний побитий собака, за ними
Скрадається ніч різанини…

Колиско непотребу,
Тхне твоя циця
І хвиця…

Тікай, бо вже край,
Чимдалі тікай…

Нехай над шляхами лунає мій крик:
Тут дім з порцеляни поставив Господь,
Отут він нам явить свій сяючий лик, —
Жебрацтво, приходь,
З посмертним синцем, що забув бути ротом,
Вітаючи голод двадцятого року,
Ходи звідусюди,
Щоб жерти, впиватися аж по ніку́ди —
Лехаїм! Із нашого поту і труду!..

Іду, і вертаюся знов безнастанно:

Гей, шийте нас в дурні, беріть у заставу,
Сколотини туги, наш біль замість рому, —
Лехаїм! Єгово! Христосе! Аллаху!

Отруєна падаль, блювота погрому,
Колода єдина від хати,
Щоб лихо її колихати,
Єдина — на ніч всю, на місто,
На жах…

О, швидше би звідси,
Молити, молитись:

— Даруй для нужденних,
Даруй для стражденних,
Даруй і мені
Скривавлений німб!..

Ой, безтямні мої ноги ще й дурні,
Нічку поспіль прострибали по стерні...

Чий поранений, ридаючий поріг
Проминули в цьому світі без доріг?

Там в свічада ясно сяючих шибок
Не загляне ні людина, ані Бог…

Біля хвіртки (що порубана — шкодá!)
Всівся сум, як кіт, що гості вигляда…

Наче мало тигру світанкових барв?
Геть із двору, гадку хвору тут не бав!..

Ой, безтямні мої ноги ще й дурні,
Нічку поспіль простирчали на стерні.