Перец Маркіш - Купа

Немов колосся, що до неба ласе,
Все гладшає, бо щоки надимає —
Але чи небо дасть ковток хоча б?..

І небо, чайнику блакитній блясі,
Гне кирпу коло вуст — дощу немає —
Чи їм перепаде краплиночка хоча б?..

Тонкі стеблинки, мов криві дротинки, —
Чи колесують їх, чи хто шмагає —
Ковтнути вітру свіжого хоча б…

Немов кістками рученят дитинних,
Травою ситий захід ремигає,
Сивіє димом диво на очах…

І надходять, і йдуть за батьками — нащадки
Задля хліба і солі у праці нещадній,
Може, крони, круками пригашені
Непогрішимо
Припорошать, нарешті, грошима…

Щоб, може, світило
Про нас поспитало
І нам присвітило…

Посеред вічно сліпучого світу
Двори занехаяні
В плачах безпросвітних…

В них занурений світ, наче привид стоверстий,
Чуха спину об сонце й прокляттями хрестить:
— Щось свербить, щось смердить мені, браття
і сестри!

Дзвін розбитої шиби — заміна оркестру,
Витріщаймось на море крізь пустку віконця:
— Диво! Диво! Спокуса! Затьмарення сонця!..

І полудневе сонце із пробитої циці
Кров біблійного мору ллє на юрмища всі ці.

І картає цю купу, засмальцьовану хмару:
— Хто розтяв мені серце?
Хто загоїть, попестить?

Чи ковчегу, заблуклому в повені сліз,
Голуб з мертвого моря жарину приніс?

О розпачливий вітре пустель,
Поверни
Мені попіл цілунку Прометеєвих скель!..

Омини, о, мене омини —
Голові не спочити в ковчезі оцім
Серцю трунку не спити, як в пустелі вівці.
Не пали мене,
Затули!..

Не хочу я, щоб місто визнав світ
Своїм амвоном
І таврував мене він звідти:
«Зґвалтований!»

О, ця кривава купа, суміш праху,
У Божі вуха — божевілля жаху.
Тікаймо, тікаймо,
Втулімося в камінь,
Хай скеля на скелю війною,
Стіною, —

О поколінь паранойя!

Мене розтинає
Бажання останнє:

Сльозами мене поливайте,
Доправте мене, поховайте,
Як оленя, у світанні!..

Намарив я небо, палюче і рвійне,
Де безліч зірок і пісень солов’їних…
Хто шив тії шати,
И мене б мав втішати?..

Очей повидзьобаних обгорілі зорі —
Ув ополонку мідяки сніжинок,
В скривавлених моїх грудей долину —
Купи собі моє червоне серце, горе,
Поший із нього свій кривавий прапор!

Сьогодні ніч зливає молоко із глеків
ще живих та гожих.
О чорна кицько, ти не бійсь моїх тривожних кроків:
Тікаю із цупких лабет нового юрмища пророків,
Що чавить, начебто гора, всі десять заповідей Божих.

Димлять роти їм спраглі, як вогненний кратер,
І дудлять кров п’янку і мозок — чорний опік…
Гей, приводом зелених свят годилось би
мій спів обрати,
Горою Божий заповіт вщент не розтрощено
допоки!..

Дві пташки хрестять їм роти, та мови заборóни
Їм сповивають язики у каяття без меж…
І хилять голови до них в зірковій піні крони…

О горо ворожнеч! З тарелі, що вгорі,
ти злизуєш сукровиці блавати,
Кішками блукачі поміж нічних пожеж,
Між знавіснілих пик юрби, що їй на Боже
і людське плювати!..

Кривавий Бог, скажений танцюрист,
Паланням дзвону кличе до розплати, —
У Вавилон, у другої Голгофи зміст!..

О небожителю, у купі гною
Нарівні Ти зі мною,
Залізом так прип’ятий,
Як віспою цвяхів ми до бруківки міст…

Голгофа!
До Бога церква хрест несе,
немов шинкарка штофа,
Як срібняки!

Хода Христова
Морозить крони до зірок, і град збиває цвіт!

В твоїм крилі я, мов забитий перший цвях,
У височінь, в сміття, до вавилонських стін…
Хай перша крапля крові з рук, затим —
В бурдюк бездонний, в ненажерний світ,
Що спрагло всмоктує світань жарини…

То хай води із прахом ніг Твоїх ковтне
В засліпленості Магдалини,
Хай чаша ся не промине!..

Ні! Із залиплої не злиже бороди
І небо дьоготь, що вивергується з рота,
Брунатний розчин крові і блювоти, —
Земля вгинається від чорної води…