Перец Маркіш - Купа

Вавилон розцяцькований, він, лихвар,
прагне сплати,
Тата замість ягняти,
Молока із грудей, що розтято,
Де маля, заніміле у камінь,
В місті, вславленім кістяками!..

Гей, ходаче осліплий, вавилонський музи́ко,
Для престолу Всевишнього ти — пісне козенятко,
Кров’ю землю ненатлу втамуй,
В купі гною зіщулься зерня́тком, —
Нагодуєш саму
Матір Божу,
Застиглу з квітучим малим боженятком…

Гей, арфіст вавилонський,
Те й благають цимбали,
Де й скрипковому серцю,
Віфлеємському птаху, не зносить голови,
Продірявлену вись од ганьби
Оголивши, одмити в кровí —
Таїну благодаті і любові яви́!..

Поволі! Вітре, стережись у мандрах ґудзуватим полем!
Як йти по купі черепів, по снігу, змішаному з кров’ю?
Оце бенкет тисячоліть, ця шкіра мамонта обсмолена
Доплюне кров’ю — й ти свої крилá важенні, вітре,
згорнеш!..

Чигають нáвколо криниць з підзем’я животи порубані,
І випинають кістяки, як рогів і копит луна.
В криницях двох тисячоліть блукання завірюх розгублене,
І досі їх тужливий схлип не досягає дна…

Поволі! Купа в небо пре, роти дрилями хмари смокчуть,
І гній з роздряпаних кісток світ порохом переміря,
Червона юшка божевіль плачем перекипа в моря…

На шибениці батька ти не дуже, вітре, перекочуй,
Він смертю в купи відкупивсь, де мама просто спить моя.
Поволі! Вітре, стишуй крок, за кроком крок повз мої очі!..

Поспішає повз купу древня, згорблена ґава,
Розпашіла, патлата, із дзьобом трухлявим…

— Ти куди це летиш в надвечір’ї осінньому?
— Щоб була не сама, хай злетяться сини мої…

Щоб не скиглили, з голоду пухнучи в гніздах.
— Ну, лети, хай щастить, поки ще не запізно…

І злетілась до купи гайвороняча зграя,
Недосвідчених ґава стара намовляє:

— Ми городи і броди всі позаду лишили,
Гайворонячі крила ми вітром підшили…

Звеселяє поява гайвороняча купу!
Діти, гості, дорослі — радо шкіряться трупи.

Жити хочеться зграї, і в ній — кожній ґаві,
Чорнокрило варнякають, як цигани гаркаві…

Вже на падаль хапливо накидатися можна…
Їжте! Бог допоможе плодитись і множитись…

О, яструбе, розпороши цю купу сміття, цю суміш
снігу і лахміття,
Промерзле звалище нестям, німого голосіння шмаття
Сповідувати — мій зарок, бо я заручник,
З тобою вкупі присуд мій цим ідолам служи́ть…

Христос! Аллах! До біса — хто там ще?.. Ходіть,
паломники, до мене,
Тут ваш, блукальці, мертвий син лежить!..

З усіх світів, земель, з усіх небес,
Хай горні янголи тебе в цій купі коронують!..

Ходіть, заки́дайте пітьмою притьма нутрощі смердючі,
Тупцюйте, витопчіть ущент злопінявий засів,
Як здитинілий товк султан своє добро —
ви гаддя це плодюче…

О яструбе, і ти заквиль!
Вже кров’ю обважніли крила вітру,
Лиш я, сповідник ваш, несу безсонну варту…

О, плачте і квильте, нічні поїзди,
У плямах кривавих, гейби в копійкáх сургучевих…
Крізь гавкіт і ґвалт рівчаками червоними,
Крізь слів і буслів огорожі,
Хай вам привид біди
Не розбýдить сторожі…

Із задимлених чорних ровів
Вам націлені в груди
Змії напханих туго лузгою із гречки кишок…

— Заспокойся, менше з тим,
Споруджу високий тин,
Спи, стулюй мертві вічка,
На скрипці колискова-нічка, —
Не треба свічки…

Анічичирк… До кого хоч озвися,
Ніхто, ніхто не піде звідси…

Вагон, іще вагон — мов Іродові таці,
Стрічаються і шлють гудки вітань…
Чи тішить світ кривава ця ілюмінація? —

Та я, немов задимлений ліхтар,
Немовби дзвін,
Йду сам-один
Збуди́ть з кровопролиття,
Розбурхати, звеліти:
«Гей, купо, годі кліпать,
Хапайте смолоскипи!»

Базарний, ярмарковий хрип —
Окріп.
Крик, вариво дряпучих крил,
Цеберок ґвалт.

Всіх підхопило збудження вечірнє,
Скажений фрейлахс закаблукам заяскрив.
Вже вторгував собі танок ганчірник,
До неба крамом скриню намостив.
День плідним був! Доскочили червінці!..
Старці бандурам моляться в пилюці,
Відмірює сліпцям їх статки куці
За Божим заповітом благодать…