Перец Маркіш - Купа

Віднині навік розпрощатися треба,
Бо тліном відгонить обіцяне небо,
Зруйноване свято Адама-дитини,
Де поряд пасуться і вівці, і свині;
Де мед з молоком перехлюпують полем
І повнять колосся, тамуючи голод.

Попечені груди в корóстянім струпі,
В коморах пожеж, що розвалюють слупи,
Аж репають, напхані мамами з дíтьми…
Солом’яні стріхи вогненно вагітніють…

За віщо їх спалюють, струюють димом?
Аж кожне з десятків тих тіл — то єдине…

Самотнє прибилось чиєсь козенятко,
Пречисте, з дзвіночком на шиї біленькій,
Буцається, грається, дзвоником дзенька…

Обкрутять… охрестять… замучать… зламають…
Он в шийку пречисту залізо встромляють…
На німби покроять
Покроплене кров’ю…
На трьох розділім з неостиглого праху!
Лехаїм! Єгово, Ісусе, Аллаху!

Полоще в роті ніч, заграючи,
З десяток зірочок-краплинок.
Де срібним вівцям пастися вночі?
Ходи сюди, ягня сумирне!

Хто тут поліг, тим спокою нема,
Чатує ніч, як ніж, на спалах сяйва.
— Ходи сюди, голісіньке, в труну,
Сумирно ляж, моє ягнятко срібне.

Спи, чоловіче. Не скарає крук,
Бо ліньки йому порати непотріб.
Труна — ковчегом для сумирних куп,
Що, ніби вівці, різнику покірні.

Поцупили в святковості субот
Скривавлений світання здертий скальп.
Круки, не зазіхайте на ягнят,
Посріблених сумирно для заклань…

Ненатлим — гори їдла задарма!
Пантрує падаль круків’я голодне.
Вже гайворонням кублиться пітьма.
Ягнята срібні на заклання згодні.

Так із рогами променів олені, танучі димом,
З повним ротом пісень
Промайнуть поміж нами,
Сніжно-білим лелекам шлях змастивши далекий…

Вишину опівнічну протопчуть верблюди,
В клапті краючи пащами сніжно-білу пустелю,
Як вервечка чернеча в задимлених рясах,
Повз бархани мерців, різанину погромів
І повз трупи, як дрова, на хвилях Дніпрових…

Перший серце, ще тепле, за ногами волочить,
Захолонути в глину він, розтятий, не хоче,
Інший в зашморгу віття чорним віхтем тріпоче…

То куди ж ви, верблюди, із накраденим скарбом?
Глина, дрова — Дніпрові не дасте ви спокóю…
Геть! Вп’єтеся до смерті вогняною рікою!
Дніпре, вбитих прихильно похитуй рукою!..

Линуть трупи по хвилях, пливуть поторочі,
Із човнів мертві руки звисають, мов дрова,
І човни, як верблюди, крають хвилю Дніпрову,
Мов, пустелю долаючи, горбляться, плачуть…

«Гей, мерщій на базари в нічнім занімінні,
З-під поли там гендлюють бородами й кістками…»

О, як плачуть верблюди, що в пустельні світання
Тягнуть мотлох возами із базарювання…
Їх обпатрує дощ,
Їх батожать вітри…
Де засіяно тричі — врожаю́ не збери…

Береги їм лягають — об’їдені хмари,
Губ порепаних згагу чи втамують вони їм?..

Ти, із рогами променів оленю, танучи димом,
З ротом, повним піснями,
Промайнеш поміж нами,
Сніжно-білим лелекам шлях змастивши далекий…

Ой ти, оленю-Дніпре,
В разках надвечірніх вінків,
Що дочкам України
Наречених жаданих приваблять…
Схвально захід бурштинні
впліта співанки́,
Осяваюсь тобою,
О мій оленю-Дніпре!

Дніпре, Дніпре, криваво покраяний ти,
Вік твого б не побачити плину,
Світ за óчі тікати…
Замордовані линуть брати
Вируванням розтятим…

Плач, дівча! Невсипуща ріка —
Рана й жах України.
Шкаралуща,
Кривава смага шкарубка —
Я твій суджений нині!

Тобою, мною, чи моїм злощастям
Сатається нитками долі дрантя,
Смикнеш за котру?

Застигла вдавано
Луна церков кошлата
З хижацьким дзьобом…

Голодний рік двадцятий
Мене плюндрує — на нові хрести
Мені плювати!..

Моя мезуза в небі розіп’ята.
Дерева мсти,
Фортеці раю з брамами Синаю —
Все, все проклинаю!